Оце їду сьогодні і думаю: "Боже, вже квітень у розпалі, а ще нещодавно Різдво було і святого Василя!". Раптом піднімаю голову — і бачу на білому тлі біґборду червоні літери: "Україно, з Новим роком!". Це одна японська фірма нас вітає, а зняти забули. А може, це якийсь японський Новий рік?
Їду далі, а там діти вітають "самых лучших в мире родителей". На біґборді фото облуплене — трохи втомлених, але ще досить бадьорих людей. Їм на тому фото водночас і приємно, що діти такі уважні, і якось уже трохи соромно так довго мозолити собою людям очі.
Вони вже мені як рідні: висять на в"їзді до Києва десь півроку і невідомо, скільки ще їм лишилось. Мами вже майже не видно, а батько ще незле тримається. Міцні сільські люди. Під шістдесят. Петро Іванович і Зінаїда Тарасівна на тлі рожевих тюльпанів. Діти по-київськи розмовляють, у люди вийшли, бізнес тримають. Середній клас, сіль землі.
Діти по-київськи розмовляють, у люди вийшли, бізнес тримають
Я звик подумки вітатися з ними. Контакт у нас однобокий. Іноді я сприймаю їх як власну синівську безпорадність. Бо так само довести свою любов до батьків у мене не стане ні духу, ні смаку, ні грошей. Точніше, грошей би вистачило, якби пояса затягнув.
Однак найчастіше в голову лізуть траурні думки. Діти з великої любові, але зовсім несвідомо немовби готуються до чогось поганого. Хоча, я вірю, що можна навчитися виявляти свою любов по-іншому: купити стареньким путівку в Єгипет, постелити асфальт перед хатою… Можна їх оздоровити, розважити і зробити приємно по-справжньому.
А тим часом умирають вони на біґборді — милі українські люди. За могилкою ніхто не доглядає. Сумна репетиція. Дай вам, Боже, здоров"я, чужі батьки.
2 
1
Коментарі
4