Безробітний учень маляра Адольф Шикльґрубер шукав роботу. І якось йому посміхнулося щастя: він дістав рекомендаційного листа до головного художника Віденського театру. Однак будівля театру була настільки великою, що бідний Адольф заплутався в коридорах і потрапив не в той кабінет, звідки його вигнали. І ображена людина, нездатна влаштувати власне життя, заходилася змінювати світ.
Я завжди згадую цю повчальну історію, коли почуваюся ображеним. Але, по-перше, на відміну від Гітлера, Бог обділив мене талантом художника. По-друге, я вже довший час не шукаю роботу — вона сама знаходить мене. По-третє, що ж це за звичка така — через кожну дрібничку змінювати історію!?
Ось вам дрібничка. Замовляю "цибулевий суп" у відомому київському пабі. Офіціантка нервує, бо начебто не розуміє, чого від неї хочуть. Повторюю втретє по складах:
— Ци-бу-ле-вий суп?
— Молодой человек, но тут же разборчиво написано: "луковый суп"? Нельзя ли по-русски? Мне тяжело, я тут и по-английски, и по-французски с людьми общаюсь.
Мущина, учите русский!
— Я ж вас не прошу зі мною спілкуватися французькою. І взагалі не треба зі мною спілкуватися. Принесіть мені "цибулевий суп"? Хіба ви не знаєте, що таке "цибуля"? А "суп"?
Вона незадоволено фиркає і приймає замовлення. Виходячи з пабу, чемно прощаюсь і чую в спину:
— Мущина, учите русский!
Я не відповів, хоч відповідь напрошувалась, і вона могла бути заслужено брутальною. Однак я змовчав, бо навіщо примножувати земну скорботу?
Але як бути далі? Більше ніколи не відвідувати той горезвісний паб? Повернутися і накатати скаргу? Пожалітися адміністратору? "Просвіті"? Подати до суду? Образитись і поміняти світ? А може, просто піти додому і "учить русский"?
3 
1
Коментарі
3