Бубчик

Мене завжди інтригувало питання: чим ми відрізняємося від решти людства? Щоденна прикладна етнографія підказує, що українці передусім геть позбавлені відчуття абсурду. Вони його не тільки не бачать і не відчувають, а самі охоче продукують. Ба більше: коли до цього абсурду домішується пафос, на мапі світу ми стаємо просто неповторними.

Що найперше впадає сторонній людині в око? Звісно, автошляхи, точніше, їхня умовна присутність. По-друге, біґборди, що покликані згладити враження від автошляхів, укритих шрамами ямкового ремонту. Біґ-борди можна було б назвати Простором Любові, адже добра половина присвячена саме цьому високому почуттю.

"Любіть Україну" — закликає імпозантний чоловік на тлі парку і бань Печерської лаври, наче нам бракує любові до батьківщини, а не йому. Добре, якби він був йогом якимось чи хіпі. А так виходить, що президент займається іншим, не прописаним у законі про президента: окупує емоційну сферу людей замість подбати про їхній добробут.

Кохана, дякую тобі за маленького черешеньку!

А люди й самі не пальцем роблені. За кілька кілометрів знову — любов. Оброблена комп'ютером пара черешень і підпис: "Кохана, дякую тобі за маленького черешеньку!". У нас люблять виносити на широкий загал те, що зазвичай говорять одне одному на вушко. А те, що треба сказати вголос і привселюдно, обговорюють на кухнях. "Черешенька" — це вже в них кількарічний серіал із продовженням. Колись вона освідчилась йому в коханні з підписом "Твоя Черешенька", а він привітав її: "Черешенько, з днем народження!". Маленький Черешенька — це, мабуть, їхній син.

Але найзворушливіше висловилися біля Ірпеня: "Дякую тобі за все, Бубчик!" Проїжджаючи повз цей напис, завжди думаю, що Бубчик — це я, що я комусь зробив щось хороше і тепер мушу неодмінно відповісти. І я обов'язково колись назбираю грошей на біґ-борд, де напишу: "Любіть Бубчика!". Мені все одно, а Бубчикові приємно.

×