– Зая, тебе сколько брать? Поллитры или чекушку? – сантехнік Анатолій із сусіднього будинку ледь стоїть на ногах.

Біля нього – коротко стрижена і жовта на обличчі Інна, донька нашої паспортистки. Останні три роки майже щодня бачу цю парочку біля забігайлівки "Івушка" на околиці Києва.

Інна – колишня перукарка. Відколи підсіла на чарку, стригти перестала. Усі гроші спускала на горілку. День починала і закінчувала зі 100 грамів. За її рахунок пив і бойфренд Толя, якого кілька місяців тому вигнали з жеку. В понеділок після чергової п'янки Інна не повернулася додому. Її знайшла вранці двірничка. Холодною. На сходах до підвалу. Розтин показав, що в жінки відмовила печінка.

Попрощатися з Інною зібралися кілька сусідів і родичів. Бойфренд не прийшов.

– Не робіть поминального обіду, – просив матір Інни священик. – Кому це треба? У вас із грошима скрутно. Роздайте людям цукерки після служби і сядьте з родиною вдома. У вас двоє внуків. За ті гроші купіть малим взутися на зиму.

Однак мати замовляє кафе на 30 осіб. Платить по 200 гривень за людину.

– Як я можу для єдиної дитини не зробити поминок? Інночка любила добре покушать, – каже Людмила Григорівна.

Перші дві чарки п'ють за покійну. Але коли за столом з'являється Анатолій, починаються тости за мир і дружбу. Пів'ящика горілки розходиться за годину. Людмила Григорівна просить офіціанта нести пироги з горохом, а гостей – перестати цокатися. Горілку більше на стіл не ставлять. Подруги Інни з перукарні ділять останню пляшку вина. Анатолій знайомиться з Лесею. Під час тосту "за перемены и новые знакомства" піднімає чарку, яку, за звичаєм, наливають для покійного.

Через тиждень біля "Івушки" Леся й Толя їдять одну шаурму на двох.

– Поллитры или чекушку? – запитує Анатолій.

– Давай по 100 грам. У мене ще три стрижки, – підморгує йому Леся.

×