– Коли їхав на війну, думав, найважче – закрити очі загиблому товаришу. А як Ваньку вбили, я перший до тіла підбіг. На його грудях завібрував телефон. Дістав із кишені, а це – мама дзвонить. Не знав, що робити. Якщо зіб'ю, дам надію, що він – живий. А скажу про смерть – вона може не витримати цього, – розповідав Євген.

Його збирали в АТО усім селом. Повернувся з передової позаторік.

– Той телефон вібрував у моїй долоні секунд 30. Вони здалися вічністю. Це був останній дзвінок мами до Вані. Ні вона, ні я більше не почують його "Альо, та все нормуль. Давай я тобі пізніше передзвоню". Потім ще троє товаришів на моїх очах пішли на той світ. На їхні мобільні дзвонили матері, дівчата і дружини. А ми не брали слухавки. Бо ту правду сказати, як і пережити, важко.

Євген звільнився з автозаводу, де працював 12 років. Зайнявся розведенням фазанів. Але залишив їх на батька й подався в АТО вивозити тіла загиблих.

– Мамо, ти мені не дзвони. Сам наберу, – просив Марію Тимофіївну. – Якщо загину, не вбивайся горем. Зустрінемося – як не тут, то там, – показав пальцем у небо.

Потім знову поїхав до побратимів на фронт. Дзвонив раз на три дні. Доки не зник.

У квітні біля їхнього подвір'я зупинилася "швидка". Марію Тимофіївну напів­притомну відвезли в лікарню. Євгена у труні додому повернули через чотири дні. Після похорону матір узялася розбирати синові речі. Зарядила його мобільний. На ньому – 16 пропущених дзвінків від абонента "Кохана".

– Добрий день. А Женю можна? – питає юний і тремтячий голос.

– А Жені більше нема, – Марія Тимофіївна не стримує сліз.

– А ми збиралися поженитись. Я від нього сина ношу, – каже Оксана з Дніпра.

На Покрову в нашому селі хрестили Олексу, сина Євгена.

×