Ексклюзиви
Субота, 25 лютого 2017 09:05
Анна Чирук
Анна Чирук
Анна Чирук

Хабарі

Дала собі слово більше не давати хабарів. На тиждень потрапила в лікарню. Із лікарем одразу не знайшли спільної мови. Кума порадила задобрити її грошима. Тицьнула в руку 200 гривень. Каже: "Не видумуйте", але відтягує кишеню халата й показує, куди покласти.

Її ставлення покращується на один день. Потім знову всім незадоволена. Бо я часто виходжу в коридор, заряджаю у палаті телефон, хоча це заборонено. У п'ятницю кладу в кишеню ще 200 гривень. З палати виписує на вихідні додому всіх, крім мене. На мої прохання відпустити не реагує. Хоча аналізи в нормі. Натомість підселяє у мою 4-місну палату хворих, які залишилися на вихідні в лікарні.

– Даємо хабара, бо хочемо кращого ставлення до себе. Але не розуміємо, що його розмір може не влаштувати хабарника і нам тільки нашкодить, – казав мені три роки тому киянин Вадим Михайлович.

Ми познайомилися на прес-конференції. Він планував видати книжку про українську корупцію. Збирав історії про те, хто скільки платить, аби відкосити від армії, влаштувати у школу дитину, відмазатися від даішника, здати на права чи поховати родича.

– Хочеш вгадати з хабарем, переведи суму в долари. Інфляція робить своє, – пояснював мені в січні, коли випадково зустрілися в метро. – Раніше в садок можна було влаштувати за 2,5 тисячі гривень. А тепер треба дати вісім. Це ті самі 300 доларів по курсу. У пологових за три роки розцінки виросли з 5 тисяч гривень до 20. Я вже років сім хабарів не даю. У лікарні тиждень в одній палаті з ромами лежав, бо благодійні внески платити не хотів.

4 лютого Вадима Михайловича не стало. Телефоную доньці, щоб висловити співчуття. Запитую, де поховали.

– Мусили кремувати, – каже Аліна. – Бо за місце на цвинтарі просили 4 тисячі. Мали гроші, але не дали. Батько мені цього не пробачив би.

Зараз ви читаєте новину «Хабарі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

11

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода