– Гробівець? Із таким прізвищем гріх не померти, – друг читає напис на склепі.
За хвилину розуміємо, що такі майже на кожному. Так називають підземні приміщення, де зберігають труни з померлими.
Нам по 20. Ми студенти. Мандруємо Україною. На вихідні вирвалися до Івано-Франківська. Після оглядин міста йдемо на старий цвинтар. Могили тут із 1850 року. Написи чотирма мовами – українською, польською, івритом і німецькою.
От склеп родини Мурашки. Найстарішому в роду було 98, коли пішов у засвіти. А наймолодшій – онуці Орисі – півтора.
– Дівчинку засипало піском у кар'єрі, – з-за спини чую голос сивої жінки в зеленій хустці. – Мати довго горювала. А за два роки Бог послав їй трійню. То були повоєнні роки. Виростити дітей було важко. До Гані приїздила бездітна сім'я з сусіднього села. Просили одного чи двох віддати. Навіть чоловік не був проти. А вона заплакала: "Як можу вибрати, кого лишити? Я ж їх однаково люблю". На хлібі з водою перебивалися, але всіх на ноги поставила. Я народилася через 10 років після них. Івась її став священником, Люба – вчителькою. А Володька в Москву вчитися поїхав. Хотів підкорювати космос. Він єдиний з роду живий залишився, – показує на напис за склепом: "Мамо, ти наше восьме диво світу".
Дві австрійські могили заросли, надгробки покрилися мохом. Подружжя померло 1892-го з різницею в один день. Над Максимом Цибульським похилився козацький хрест. А біля підніжжя – ворон намагається розбити волоський горіх.
– Максима сусіди любили. Хоч жив на дві сім'ї. Всі знали, але не засуджували, бо обом жінкам допомагав. Мав дев'ять дітей. Найстарший поїхав у Гамерику і перетягнув туди рідних і зведених сестер.
Година до потяга, вечоріє, прямуємо до виходу.
– Не заблукали? – перепитує сторож, який прийшов скосити траву.
– Нам Мар'яна Григорівна вихід показала.
– Яка Мар'яна? Тут, крім вас, нікого немає, – говорить.
Біля воріт помічаємо свіжу могилу. Між вінками – фото жінки в зеленій хустці.
Ще ніколи на вокзал ми не бігли так швидко
2 
1
Коментарі