– Мне кажется, вы похожи на тех, кто любит Украину, – темноокий 12-річний Ален під'їжджає велосипедом.
У парку імені Гоголя в Полтаві близько 22.00 на лавці п'ємо каву з подругою.
– Посмотрите, какие у меня штуки. Они вам должны понравиться, – із набитої господарчої сумки дістає глиняні сувеніри, герби та прапорці України, синьо-жовті кулони, браслети, стрічки. Пропонує купити по 20–30 грн.
Перебираємо кулони. Ален спирається на велосипедну раму.
– Друзья с мячом гоняют. А я подумал, зачем протирать штаны дома, надо делом заниматься. Начал вечерами с товаром ездить.
– Не страшно самому?
– Наверное, вы думаете, что я маленький для такого бизнеса. Одна тетя даже хотела отвести домой и выругать родителей. Я объяснил, что они меня не заставляют. Быть украинцем и продавать украинское – достойное дело.
Работаем всей семьей: мама, папа, брат и я. В квартире поставили печь с высокой температурой, чтобы глину запекать. На ночь открываем окна, а то духота. Я все умею – замесить, вылепить. Иногда руки ошпариваю, – показує кілька ран на вказівному пальці. – Ну, это не страшно. Папа говорит, это следы настоящего мужчины. Он у меня азербайджанец, а мама – украинка. Папа очень любит Украину. И скидки делает только для украинцев. Туристам даже повышает цену. А потом на эти деньги покупаем вещи солдатам на войну.
Вибираємо два кулони по 30 гривень. Ален віддає по 25 – як навчав батько.
– Вы мне понравились, симпатичные девчонки, – підморгує й сідає на велосипед.
Даємо Аленові зверху по "десятці". Просимо не віддавати гроші батькам, а купити морозива. Обіцяє.
Наступного дня Ален виходить із магазину канцтоварів у центрі міста, несе фарби для розмальовування сувенірів. Упізнає мене.
– С мороженым не вышло, – усміхається. – Подумал, что помочь родителям – достойное дело.
1 
1
Коментарі