– Не женитимуся і не матиму дітей. Я їх скалічу, – каже чоловік у військовій формі.

У полтавському кафе допиває третій келих вина. Підсідає до нас із подругою.

– Сьогодні був на похороні побратима. Йому осколком міни розрізало живіт, – говорить. – Не бачив цього, але постійно уявляю. Чомусь здається, що він усміхався перед смертю. Бійці тільки в такі моменти щиро усміхаються. Я і сам відчуваю, що відвик веселитися. Зате стали нормою нічні кошмари. Не вірю, що до цього звикне наречена, син чи донька. Не хочу їх мучити. Тому і буду один.

Увечері не можу заснути. Жалкую, що не порадила бійцеві телефон знайомого психотерапевта.

– Та не поможе він йому, – заспокоює товариш, якого кинула дружина, як тільки він пішов в АТО. – Після розлучення два місяці безпробудно пив. Аж доки печінка схопила. Відкриваю очі в лікарні – переді мною медсестра із зеленими ­очима. Зрозумів, будемо разом. Вистачило кількох побачень, аби кинув алкоголь. Тепер щоранку прокидаюся щасливий. Це – мій рецепт від кошмарів.

Останній тиждень ходжу з роботи повз кафе. Хочу ще раз зустріти того військового. Дам йому номер товариша.

×