За місяць до початку Майдану я продавав через інтернет свою стару гітару. Купити її вирішив хлопчина, який при зустрічі сказав, що служить у спецназі. У якому – назвати не захотів. Зате з радістю ділився спогадами з весілля, де був гостем. Молодий також був спецназівець. Їхній командир прислав до ресторану бойову групу в повному спорядженні. Поклали дружб лицем до підлоги й викрали молоду.

– Командир казав: якщо хочемо, то можуть і світло-шумову кинути.

Під кінець розмови підійшла дівчина спецназівця. Він розрахувався за гітару й подався з нею до парку. Ввечері дружбан мав почати вчити його пісень про спецназ.

Згадую цього 2-метрового хлопця, читаючи новини зі Слов'янська. Уявляю, в якій дупі зараз почуваються такі, як він. Весільно-гітарний спокій обірвався подіями у центрі Києва. Доводилося тижнями мерзнути, ховатися від бруківки і коктейлів Молотова, ненавидіти "майданутих" і врешті спільно з тітушками й російськими агентами бити і стріляти в них. Так командувало начальство. Такою була їхня правда.

Потім правда різко помінялася. "Майдануті" офіційно стали Героями Майдану, а тітушки – ворогами. Тепер треба атакувати тих, із ким стояв пліч-о-пліч.

Трьох спецназівців сепаратисти взяли в полон. Якби не побили їх, можна було би припустити, що ті перейдуть на бік "народного мера". А після його арешту повернулися б на службу Україні. Бо чого ще можна очікувати від людей, яким так часто міняють правду?

×