Україна – геополітична гра по-крупному
Політична картина України останніх днів створює більше питань ніж відповідей. Українське суспільство застигло спостерігаючи євроінтеграційну метушню на печерських пагорбах. А політична тусовка, яка на цих пагорбах і сидить, вже занадто загралася в національну українську гру "обдури ближнього свого". Присутні при цьому Кокс з Квасневським явно починають втрачати розуміння того, де вони знаходяться і що взагалі відбувається.
Якщо проводити історичні паралелі, що я, чесно кажучи, люблю робити, то це починає бути схожим на внутрішні чвари української козацької старшини якраз перед воцарінням московського царя Петра І (російським імператором він стане набагато пізніше, по рекомендації українця Феофана Прокоповича). Постійні обмани, доноси і т. ін., які широко плодила козацька старшина у боротьбі за гетьманську булаву, з кожним разом їх тільки послаблювала та зміцнювала позиції московських царів в Україні, яких тогочасна українська еліта, на моє переконання, просто не сприймала серйозно. Вони вважали, що використовують московський престол у своїх розборках, а в результаті використали їх, і ми – їхні нащадки – вихаркуємо це вже четверте століття. Коли ж ситуація стала нестерпною і з'явилося бажання її виправити – тут я маю на увазі гетьмана Мазепу – то рівень обопільної недовіри, у тому числі, завадив об'єднатися "всім прогресивним українським силам" того часу.
От і зараз, згенеровані протягом вихідних надії на євроінтеграційний прорив у віторок були майстерно розмазані парламентаріями тонким шаром манної каші до самого Вільнюсу. А якщо приплюсувати сюди ще і програш нашої футбольної збірної, то пересічному спостерігачу може стати зовсім непереливки.
Але, за товстим шаром європессимізму знову залишився майже непомітним черговий хід на геополітичній шахівниці Євразії, ключем до якої, якщо я правильно розумію Хелфорда Маккіндера, є саме Україна.
Звичайно! Я маю на увазі візит до Києва новопереобраного президента Азердайджану Ільхама Алієва. На жаль, вітчизняні ЗМІ не надали великої уваги цьому заходу – все в традиційному форматі візитів перших осіб дружніх держав. Мабуть більшість запам'ятає невеликий конфуз командира почесної варти, який майстерно вирішив бравий капітан.
Але навіть скупі формальні повідомлення урядових порталів дозволяють зробити ряд цікавих висновків з результатів цього візиту.
По-перше, візит відбувся несподівано і містив неофіційну частину. Останнім часом такий формат став майже не звичним для вітчизняних очільників – саме так відбувалися їх контакти з російським керівництвом, що породжувало різноманітні чутки про "продаж батьківщини" які так і не мали продовження.
По-друге, візит в Київ азербайджанського лідера відбувся раніше за московський і став лише третім у поствиборчий період – вибори в Азербайджані були у жовтні.
По-третє, були зафіксовані важливі просування у енергетичних питаннях. І хоча офіційних документів підписано не було, це свідчить про кардинальну зміну позиції Азербайджану щодо співробітництва в енергетичній сфері з Україною. Було заявлено, що нас і до участі в проекті газопроводу TANAP допустять, і поставни каспійського газу ось-ось почнуться майже у 2014 році.
За всім цим відчувається присутність глобального гравця, і це явно не Росія. Азербайджан є надійним союзником Заходу, і в першу чергу США в Каспійському регіоні. Саме з ним пов'язані великі сподівання диверсифікації енергопоставок до Європи, що також завжди було в площині зацікавленості американців. Їхні добувні кампанії широко представлені в Азербайджані, як відомо – з'явилися вони і в Україні.
Тому візит лідера дружнього Азербайджану треба розглядати як прояв підтримки України, у тому числі і з боку Заходу, в непростій обстановці прийняття вітчизняним істеблішментом доленосних геополітичних рішень. А якщо ще зважити на появу ідей про реанімацію ГУАМу із можливим залученням до нього Туреччини, що зразу перетворює його на потужне енергетично-транзитне об'єднання... Тобто нам знову подають сигнал – ми з вами, не бійтеся тиску зі Сходу, ви нам потрібні. І ми знову у великій геополітичній грі.
Отже тепер слово, вірніше дія, за нами. І я сподіваюся, що, на відміну від наших пращурів-козаків, на цей раз ми зробимо правильний вибір.
