"Відсутність порому — катастрофа для нашого села"

 

Запрацювала річкова переправа, що з'єднує селище Губник Тростянецького району та село Губник Гайсинського району. Місяць пором стояв поламаний. Усередину повітряної коробки під днищем набралася вода.

— Відсутність порому —справжня катастрофа для нашого села, — говорить голова сільради Губника Гайсинського району Валентина Чернега, 50 років. — У нас більшість людей працюють у Ладижині. В об'їзд їхати 22 км, а через річку всього 7.

Від центральної дороги селища Губник до порому веде рівна ґрунтова дорога. Кажуть, днями її розрівняли грейдером. Пофарбований у блакитний колір пором стоїть на протилежному березі Південного Бугу. До нього 110 м. Чекаємо, доки хтось переправиться до нас, близько 20 хв.

— Оце проблема. Якщо нікого немає, довгенько іноді приходиться чекати. Колись був поромщик свій, і не один. І піщаний завод давав посаду поромщика, і виправна колонія. Вони тут, у селищі знаходяться. І хоч зараз чоловік із 200 туди із сусідніх сіл переправляються, поромщика не дають, — розповідає 53-річний Андрій Айріх із села Губник.

До переправи підходять двоє чоловіків, пливуть до нас. Один плавно рухає кодолою (важіль, що рухає поромом. — ГПУ).

— Три дні сварщик трудився, поки до толку довів. Ми туди запхали пінопласту і пінкою задули. Спочатку хотіли наповнити коробку пластиковими пляшками, вже навіть збирати почали. Бо куди не зверталися по допомогу, всі відмовляли. І підписи зібрали, але марно. Тільки коли до Миколи Кучера із "Зернопродукту" пішли, зразу пригнав крана. Як підняли пором, то з нього витекло 3,5 тонни води. І пінопласт Кучер оплатив, і роботу, і грейдером дорогу розчистив. На все пішло тисяч 16, — Андрій Андрійович заходить на пором, береться за кодолу.

На протилежному боці іржавіє старий пором. На ньому за радянських часів переправляли навіть вантажівки.

— Цей уже давно поламався, — махає рукою Наталія Лентюк, 29 років. Переправляється в селище за 5-річною донькою. — Віка в селищний садочок ходить. Я там працюю, і зручніше брати її з собою. Коли пором не працював, ми через залізничний міст ходили. Далеко, але що робити? Об'їжджати ще дальше. Виходили з дому в сім часов, до дев'яти доходили до садочка. Доньку на руки, і вперед. Там дірки кругом, то вона ховалася в плече, плакала. Страшніше всього, коли поїзд їде, а ми на мосту. Тим мостом начинає хитати, то вопше вмерти зі страху можна. Ноги аж трусяться. Але на роботу треба йти. Трохи лодкою плавали, бо вже ноги боліли стільки обходити.

— Минулий місяць жінка ледь не потонула на тому поромі, — додає Андрій Айріх. — Він уже чуть притонув, але вона вирішила переправлятися. Посередині річки пором пішов на дно. А жінку ледь не накрило. Добре, що пором тросом держало. Подзвонила мені, щоб спасав. На лодці її зняв.

×