Як удалося втримати Харківщину від донбаського сценарію, – розповідає колишній губернатор області Ігор Балута
З Ігорем Балутою, тоді ще головою Харківської облдержадміністрації, розмовляємо за тиждень до його офіційного звільнення – у четвер, 28 січня. Харковом ширяться чутки про його відставку, однак команда губернатора їх спростовує.
Вхід до облдержадміністрації охороняють нацгвардійці. Ще з десяток – у фойє на першому поверсі. Кабінет губернатора – на другому.
– Игорь, – тисне руку Балута.
Біля 3-метрової карти Харківщини показує потенційні місця російського вторгнення. Від обласного центру до найближчого пропускного пункту в селі Гоптівка – 36 км. Розмовляємо російською.
– Якщо почнуть обстріл з боку Сіверського Дінця, за ясної погоди "Гради" й "Буратіни" б'ють із хорошою точністю до 36 кілометрів і накривають частину північного Харкова. Тому насамперед займаємося цими секторами міста – північна Салтівка й район П'ятихаток. Приводимо в нормальний стан там всі захисні споруди. Процес іде не так швидко, бо досить затратний фінансово. Так само будуємо серйозні укріплення у прикордонному Вовчанському районі. Для особового складу споруджуємо бліндажі. Лінію кордону прикрили ровами. Вже 62 кілометри. От учора ще 100 метрів проклали.
Хіба рів – серйозна перешкода для російського вторгнення?
– Спеціальна інженерна техніка впорається з цим ровом за 10‑15 хвилин, а після неї вже зможе пройти гусенична і навіть колісна. Цей проект – скоріше антидиверсійна конструкція проти контрабанди й нелегального переходу кордону. Головне завдання прикордонної служби – зайняти кругову оборону при агресії й дати сигнал, у якому місці порушується державний кордон у рамках вторгнення. Далі цим вже займаються Збройні сили. Також будуємо майданчики для системи залпового вогню, щоб відбивати агресію. Загалом на Харківщині 32 блокпости: 31 в області й один – у Харкові. Всі мають бліндажі.
Яка ситуація в області зараз?
– Населення – понад 3 мільйони людей. Окрім того, офіційно зареєстровано 120 тисяч переселенців, а неофіційно їх 200 тисяч. Я прийшов сюди 2 березня. Перед тим, 1 березня, був мітинг з ініціативи Харківської міської ради. Захопили облдержадміністрацію, вивісили російський прапор. Комусь треба було самоствердитися й показати Києву, що контролюють тут ситуацію. Але було зрозуміло, що ці товариші можуть у будь-який момент розвернутися. Зараз вони змінили курс. Але так само раптово здатні поміняти позицію. Тому головне завдання для мене й моєї команди було зберегти українську державність у Харківській області.
Тут не можна махати шаблею і раптово закручувати гайки. Треба все робити дуже обережно й дозовано. Десь іти на компроміси. Це викликає критику в багатьох. Мовляв, мені бракує сили волі вчинити жорстко. Але на Харківщині не можна робити різких рухів, бо 280 тисяч людей хотіли б, щоб тут була Росія. Звичайно, багато з них змінили свою думку, коли побачили, що відбувається на Донбасі. Однак досі серед цих товаришів є відсотків 10 активно налаштованих.
Тобто придавити їх, як це зробив Коломойський на Дніпропетровщині, не вдалося б?
– По-перше, Балута – не Коломойський. Та й формування місцевої еліти в Харкові не таке, як у Дніпропетровську. Там вона заточена під одну бізнес-групу. У нас не так, і слава Богу.
Ми теж намагалися говорити з місцевими сепаратистами і антимайданівцями. Спершу запрошували їх до себе в кабінети. Але ними керували товариші з Російської Федерації. Тих їхніх лідерів, які були готові до діалогу, обговорення зміни місцевого самоврядування, законодавчої бази, які мали іноді цікаві пропозиції та готові були йти на співпрацю, витісняли агресивніші. Через 12 днів стало зрозуміло, що діалог далі неможливий. Вони посеред розмови могли сказати: "У мене тут Москва на проводі. Зараз я з ними поговорю".
Сепаратисти телефонували до Сергія Чернова (голова Харківської обласної ради. – "Країна") з вимогою зібрати сесію. Він не брав слухавки. Тоді вони захотіли, щоб я написав листа Чернову – у глави адміністрації є право просити ініціювати сесію обласної ради. Її керівництво відмовилося збирати сесію в найближчий місяць. Потім сепаратисти вмовляли зізнатися, що я – хунтівський губернатор, якого вони не визнають. Я відказав: ваше право, не визнавайте.
На початку квітня, в день штурму облдержадміністрації, у моєму кабінеті пролунав дзвінок: "Алло, Москва, Кремль". Я подумав, що це хтось жартує, і відповів: "О, циркове шоу", – й поклав слухавку. Зателефонували вдруге. Дівочий голос: "Игорь Миронович, это уже не Кремль, а Государственная дума. С вами хочет поговорить господин Жириновский".
Розмова почалася так: "Что это вы с Кремлем не разговариваете? После Нового года были в Российской Федерации, в Москве, а тут уже и не говорите. Вот как должность меняет человека". Спершу запитав, як у мене справи, привітав із призначенням. Розповідав, як любить Україну. Каже: "Игорь Миронович, не будьте жестокими с нашими русскоязычными товарищами". Відповідаю: "Мы с вами тоже на русском говорим". Але здивувало, що ця розмова взагалі відбулася. Що в облдержадміністрації є спецзв'язок, який з'єднує напряму з Кремлем.
Жириновський був підготовлений. Був у курсі, що я бував у Росії. Взагалі знав про мене більше, ніж я про нього. Розмова тривала хвилин 10. Було досить дипломатично сказано, що я маю поводитись інакше. Наприкінці додав: "Надеюсь, вы меня поняли". Я відповів, що стріляти у російськомовних на вулицях і вішати їх на ліхтарях ніхто не збирається.
Я одразу відзвонився нашим зв'язківцям, написав усі заяви. А через годину почався штурм облдержадміністрації.
Це була жахлива ніч. Підходжу до вікна, а там хлопець стріляє прямо в мене. Добре, що гумовими кулями. Сусідня кімната горіла. За 4 години до цього ми перевіряли воду – все було добре. А вже під час пожежі – тиску води для гідрантів не було. Підпалили канцелярію на першому поверсі, вибили вікна. На другий поверх – там вікна виходять на площу Свободи і на вхід в адміністрацію – назносили бруківки. Розібрали навіщось паркет на першому поверсі. У малий зал засідань нанесли величезних каструль із кашею.
Кіптява від пожежі не давала дихати. Пам'ятаю, навіть загубився. Думав, іду від вогню, а йшов на нього, доки не побачив відкрите полум'я. Почало паморочитися в голові. І тут перечіплююсь через непритомного курсанта й падаю. Разом з одним із замів, Василем Хомою, винесли його надвір. Уже вийшов із будівлі ОДА, і тут чую, що пахне смаленим. "Що за сморід?" – питаю. А Хома каже: "Та на вас пальто горить". Шкода, англійське було.
І тоді міністр Аваков прислав спецпризначенців звільняти будівлю облдержадміністрації?
– Протистояння тривало годин 7. Сепаратисти не давали пожежникам під'їхати й погасити вогонь. Доки наші люди виходили з будівлі – сепаратисти скористалися цим і зайшли. Міністр внутрішніх справ прийняв рішення про жорстке проведення операції. Військові на це не наважувалися. Приїхали високі-здоровенні, транспортними літаками. Я чекав на них в аеропорту. Відкрилася задня стінка літака, і звідти вийшли "рембо". В руках кулемети. Ще й підсвітка була, коли вони йшли: прожектори, легкий дощ на вулиці. Думаю: "Оце сила". А вони кажуть, що приїхали охороняти аеропорт і злітно-посадкову смугу авіаційного заводу. Звільняти будівлю облдержадміністрації вони не можуть.
Півтори години з ними говорили. Врешті вирішили і провели жорстку операцію хлопці з Вінниці та Хмельницька. Єдине, що можу сказати: за 40 хвилин до неї восьмеро людей із тих, що захопили облдержадміністрацію, вийшли звідти, сіли в мікроавтобус і поїхали. Я послав свого водія на машині прослідкувати. Його заблокували два таксі. А ті в мікроавтобусі швидко змінили номери на прибалтійські й поїхали. Тобто про спецоперацію вони знали завчасно.
Штурм облдержадміністрацій у Харкові, Донецьку та Луганську почався одночасно. Не знаю, чому 2–7 березня там не було вирішено питання так жорстко, як у Харкові. Тоді можна було б обійтися малою кров'ю.
Після того в нас була ще одна перемога. Вже тільки харківської міліції. Це коли ми знесли наметове містечко сепаратистів біля колишнього пам'ятника Леніну. Місто засинало, стояли три намети – а за 2 години стало 13. Я запросив на нараду наших силовиків. Ми розуміли: або ми їх сьогодні, або вони нас завтра. Під'їхала міліція, одна колона зарано ввімкнула мигалки, й деякі сепаратисти почали прориватися зі зброєю через парк. 16, хто мав зброю і чинив супротив, затримали одразу. Тих, кому понад 60 років, – відпустили. Всього їх було близько 30. Основних затримали. Місто прокинулося – біля пам'ятника Леніну сепаратистського табору немає. Я подзвонив меру Кернесу прямо вночі й попросив, щоб до того моменту, коли місто прокинеться, там усе було чисто.
Як він відреагував?
– Спокійно.
Чи конструктивні ваші стосунки з Геннадієм Кернесом зараз?
– У мене з ним рівні робочі відносини. Неконструктивність же в тому, що міські комунальні підприємства систематично не платять підприємствам державним, чим завдають колосального збитку. Наприклад, комунальні підприємства області розраховуються з енергетиками на 95 відсотків, а харківські – на 20. Запрошення на наради Кернес отримував регулярно, а приходити або не приходити – це справа мера. Але ми спілкуємося, здебільшого по телефону.
Ви обговорювали з Кернесом демонтаж пам'ятника Леніну?
– На тему Леніна ми з ним взагалі не говорили (торік 28 вересня в Харкові звалили найбільший пам'ятник Леніну в Україні. – "Країна"). Хіба що раз при президентові. Геннадій Адольфович кілька разів піднімав це питання: "Я хотів би відновити". Президент відповідає: "Геннадію, не було Володимира Леніна в Харкові. Розумієш? Не було". Він знову до цієї теми: "А люди, вони ж хочуть". Президент йому знову нагадав: Ленін Харкова ніколи не відвідував.
Я не прибічник такого зносу пам'ятників. Може, не варто було робити цього тоді, коли це сталося. Краще було знести після виборів до Верховної Ради. Але я не очікував, що буде така досить спокійна реакція харків'ян: наступного дня після зносу до постаменту з протестом вийшли 150‑200 людей. Для півторамільйонного міста – геть мізер.
Посаду губернатора вам запропонував Арсен Аваков?
– У нашому регіоні дві основні групи людей: "великі друзі Російської Федерації", вони ж – прибічники "повернення в СРСР", і прихильники європейського шляху розвитку. Проєвропейську групу очолював Аваков ще з 2004 року. Я познайомився з ним тоді ж, як і з Кернесом. Із 2005-го Арсен Борисович був моїм керівником, головою Харківської обласної державної адміністрації. Ми працювали досить ефективно. Пропозиція губернаторства – консолідована точка зору, в тому числі Арсена Борисовича й Олександра Турчинова. Рішення приймав Турчинов, бо він був виконувачем обов'язків президента. Ми один одного знали, бачилися й були один в одного на виду. Я не вважаю пропозицію Арсена Борисовича помилковою.
Чому тоді вас замінили на Ігоря Райніна? – це запитання Ігореві Мироновичу ставимо, вже коли готуємо до друку текст розмови.
– Це рішення приймає президент. Йому видніше, хто в даний момент має очолити область, – відказує Ігор Балута.
3 
35413
Коментарі