Наполеон говорив, що веде в Росію всі сили цивілізованої Європи. Чому вони програли?

– Наполеон Бонапарт – один із найпопулярніших персонажів у світовому кінематографі. Його образ відтворювали в понад 200 фільмах і серіалах, посідає друге місце за кількістю появ на екрані після Ісуса Христа, – каже історик, наполеонознавець Вадим Ададуров.

Розмовляємо з ним про драму британського режисера Рідлі Скотта "Наполеон", кінообраз французького полководця й імператора та реальну історичну постать у його основі, а також про наполеонівські війни та російський похід в українському контексті минулого й сучасності, зокрема російсько-української війни.

 

Які ваші враження від фільму "Наполеон"?

– На мене як глядача й науковця фільм справив суперечливе враження. Його жанр більше розважальний, аніж науково-популярний, і пропонує довільне трактування подій. Масштабна постать Наполеона ніяк не вміщається в менш як 3 години екранного часу. Потрібно було чіткіше визначитися, що хочеться розповісти про нього. Якщо прагнеш сфокусуватися на особистому житті, то фільмуй саме про це. Могло б вийти цікаве кіно про державного діяча як приватну людину – це в дусі сучасної історичної науки.

Рідлі Скотт намагався висвітлити державні й військові звитяги Наполеона, що не вдалося. Звісно, режисер як митець має право на своє бачення. Найбільше вразило, що герой не старів упродовж фільму. Достовірність зображення подій полягає в тому, що люди так само змінюються, як їхнє оточення. У виконанні Хоакіна Фенікса Наполеон однаковий і в 24 роки під час штурму Тулона, і в 43 роки у поході в Росію.

У стрічці є епізоди п'яти воєнних кампаній, а саме 1793-го, 1798-го, 1805-го, 1812-го та 1815-го. Звісно, багато чого замовчано. Найбільше сподобалася битва під Аустерліцом. Режисер показав тріумф військової майстерності французького полководця. Епізоди загибелі австрійської та російської армій на льоду Зачанського ставка чудово знято. Так само, як і битву під Ватерлоо. У зйомках сцен бойових дій брали участь реконструктори. Добре передано зброю епохи, значною мірою автентичну. Хоча була обмежена кількість учасників масовки. Я читав, що Скотт знайшов 800 статистів для відтворення Ватерлоо. Але щоб уявити собі битву, варто помножити це число на 100.

Я не прихильник хронологічного викладу подій, але режисер порушує чимало логічних моментів. Можливо, в офіційну версію вставили лише певні епізоди, притому під час монтажу не дотримувалися причинно-наслідкових зв'язків (Рідлі Скотт планує випустити чотиригодинну режисерську версію на стримінговому сервісі Apple TV+. – Країна). Наприклад, міністра закордонних справ Франції Шарля-Моріса Талейрана й міністра поліції Жозефа Фуше згадують, бо це відомі імена, які додають фільму ваги. Але навіщо їх вводити в оповідь, якщо про них немає сюжетних ліній?

Цю стрічку не варто сприймати як серйозне історичне кіно?

– Ні, це мистецький твір, що не відповідає історичній правді. Сучасний погляд митця на предмет. Скотт реактуалізує Наполеона в умовах сьогодення. Зокрема, російський похід. Росію типово для західної репрезентації показано як похмуру і тьмяну країну лісів, одна дорога – й то не мощена. І дикі люди, які в лісі нападають на вояків Наполеона. Залишається запитання: чому ж він програв таким варварам? Це закидання шапками не дає до розуміння глядачеві, що російська армія того часу була однією з найпотужніших у світі.

Авторові не варто було зачіпати мілітарну тему, а зосередитися на приватному житті Наполеона. Щоправда, в цьому він теж виявився непереконливим. Є чимало документальних праць, у яких викладено стиль спілкування та зацікавлення Наполеона. У жінках його приваблював насамперед розум. У фільмі здається, що він радше ласий до зовнішності.

Тема стосунків для Наполеона не була пріоритетна. Він не був надміру чуттєвий, не вдавався до тривалих романів і не ставив жінку за основу свого соціального іміджу. Наполеон – військовий лідер та імператор. Насамперед солдат, а потім державний діяч і згодом уже батько, чоловік тощо. Він багато разів висловлювався щодо жінок і казав, що по-справжньому ніколи нікого не любив. Водночас у нього були різні пасії. Абсолютизація стосунків із Жозефіною Богарне, як це робить Рідлі Скотт, зображуючи з боку героя неймовірне кохання, що пройшло через усе життя, – це нонсенс.

 

У фільмі багато закадрової оповіді на основі листів Наполеона до його першої та другої дружин, Жозефіни та Марії-Луїзи. Але вони не означають, що людина була така, якою поставала в цих текстах. У той час їх писали як літературні твори. Стиль епістолярію показує, що Наполеон був вихований і чемний, але нічого більше. Він міг писати "я тебе люблю", але ж коли був у поході за кілька тисяч миль від Парижа, то не кидав би армію, щоб бігти до жінки, яка його зрадила. Тож витлумачувати поразку Наполеона в Єгипті тим, що він дізнався про невірність Жозефіни, – це дешевий белетристичний прийом.

Взагалі режисеру слід було найняти більш фахових консультантів. Із бюджетом 200 мільйонів доларів міг залучити істориків, які порадили б, як покращити стрічку. А він зробив костюмоване кіно ніби за мотивами реальних подій.

Є добрі й ретельні історичні фільми. Наприклад, "Ім'я троянди" за романом Умберто Еко, де консультантом був французький медієвіст Жорж Дюбі, вражає точністю відтворення середньовічного життя. А "Наполеон" від нашої сучасності відрізняється мало. Можливо, в цьому його основний мінус. Тому що хороший історик повинен розповідати про те, що відрізняє минуле від сього­дення, а не про те, що нагадує споживачам їхнє власне суспільство.

У різних відгуках українські глядачі зазначають, що принаймні було приємно побачити, як горить Москва.

– Для цього не треба дивитися фільм Рідлі Скотта, а варто взяти будь-які щоденники чи навіть замальовки з натури учасників походу. Пожежа в Москві – головний сюжет оповіді західних людей, які прийшли в Росію, й те, що їх найбільше вразило. Друга річ, яка їх шокувала, – ця "скіфська війна", яку вели росіяни, відступаючи та спалюючи все на своєму шляху й уникаючи великої битви. А ще безмежність і малозрозумілість цієї країни.

Можливо, українці на хвилі патріотизму сцену пожежі оцінюють як якийсь здобуток фільму. Але якби Скотт мав намір зафільмувати агонію Москви, то створив би стрічку саме про це. Але він, напевно, хотів зробити кіно про стосунки. На жаль, вийшов злий шарж.

Французський імператор ставився до жінок зверхньо. Достатньо ознайомитися зі статтями "Кодексу Наполеона" 1804 року – першого законодавства західного світу, яке регулює право власності та шлюбних відносин. Цей документ серйозно урізав права, які надала жінкам революція у Франції кінця XVIII століття. Наполеон їх згорнув, залишивши лише привідкриту хвіртку.

У фільмі ж складається враження, що Наполеон був слабкий, сповнений сентиментальної розпуки й неконтрольованих емоційних поривів. Мене сповнює відразою сама постановка питання про його сльози. Чоловік, який залив кров'ю Європу, міг нюняти на колінах перед жінкою? Сам режисер каже про 3 мільйони жертв наполеонівських війн. Мене, звісно, дивують такі точні підрахунки й округлені цифри, але вони справляють ефект протверезіння й нагадують глядачам, кого зображають насправді.

 

Чому Наполеон став таким популярним образом європейської культури?

– Почасти це витлумачується тим, що людина, яка стала володарем світу, походила з окраїнного острова та провінційної родини, взагалі майже тубілець, за французькими мірками. Хіба ж не такий злет говорить про те, що він був однією з найвидатніших постатей в історії? А досягнувши вершини слави й неможливого, впав фактично до найнижчого рівня. Це ще один привід зацікавитися біографією. Такі контроверзи долі на прикладі однієї людини нечасто трапляються. Наполеон не загинув, як Юлій Цезар чи Олександр Македонський. Він прожив іще шість років у вигнанні. Його історія – це про велич і ницість людини. Не так про історичні обставини, як про міру того, чого можна досягнути й не досягнути.

Колективна пам'ять і час долають багато речей. Забуваються Талейран, Фуше, Олександр I, Веллінгтон, Блюхер. Але ж не Наполеон. Люди хочуть знати, чому він був такий неординарний. Жоден режисер не здатен зробити з Наполеона ординарну особистість.

Як Наполеон був пов'язаний з Україною?

– Наполеон в Україні не був. Були війни 1809-го і 1812 року, які зачепили нашу сучасну територію. Перша – західну частину. Польські війська, які були союзниками французів, увійшли у Львів і три тижні його контролювали. Навіть проголосили тут уряд обох частин Галичини під протекторатом Наполеона. Деякі історики пізніше писали, що Україна тоді втратила унікальний шанс долучитися до Європи. Але це міф. Воєнні дії були блискавичні. Території стрімко захоп­лювали й не менш стрімко втрачали. Важко сказати, чи були в Наполеона якісь глибокі плани щодо цих земель, особливо в українському контексті.

Під час другої війни бойові дії тривали на Волині. Їх вели переважно австрійські й саксонські союзники французів, а також поляки. Мені пощастило бути членом-кореспондентом 15-томного зібрання повного листування Наполеона, яке охоплює всі відомі його листи. Три з-поміж них знайшов сам у львівській бібліотеці Стефаника. Так от, у томі листів 1812 року слово "Україна" згадується тричі. Як провінція колишньої Речі Посполитої. Це так звана польська Україна – Київщина й нижче до Черкас. Наполеон згадував її в контексті не українських козаків чи визвольних змагань, а польської шляхти, яка мала там великі маєтки й на допомогу якої він розраховував. І з цього я не можу виснувати, що Наполеон мав якісь плани політичного створення Української держави.

Натомість відомий проєкт "Наполеоніди" – держави з колишніх територій козаків і кримських татар. Тобто Криму, Запорізької та Донецької областей. Вона стала би буферною зоною боїв між Річчю Посполитою і Московією. І не була б незалежна. Сильно залежала б і від Франції, і від Польщі. Її населення автор ідеї, польський генерал Міхал Сокольницький розглядав як гарматне м'ясо у війні проти Московії. Зрештою Наполеон не зацікавився проєктом, і той опинився в архіві. Ось і вся історія "Наполеоніди". А деякі наші історики зробили з цього наріжний камінь того, що Захід хотів відновлення незалежності України. Зокрема, Ілько Борщак сфальсифікував авторство документа, приписавши його французькому дипломатові. Але реальність інакша, тому що ця думка народилася в середовищі польської аристократії.

Тобто немає сенсу розмірковувати про якісь альтернативні сценарії розвитку подій?

– З історичних джерел не видно, щоб українці під час наполеонівських війн хотіли звільнитися від гніту Росії. Навпаки, боялися й ненавиділи Наполеона, писали проти нього памфлети, брали участь у боях із французьким імператором у лавах російської армії. Серед них було мало людей, які щиро хотіли би побачити французів на території України. Тих сприймали як представників іншої культури, через те що тут була традиційна християнська, а там це були переважно атеїсти чи протестанти, іншомовні люди з іншим світоглядом.

У храмі визволеного від російських окупантів села Білозерка на Херсонщині 100 років тому була ікона, створена в епоху війн із Наполеоном. Зображала розп'яття Ісуса в образі козака. Сучасні українці сподівалися би побачити росіян в образі римських легіонерів, що розпинають Бога живого. Але там були зображені французи. Це показує, яким ненависним щодо Наполеона був антизахідний дискурс тодішньої України. Почитайте українську поезію того часу. Там Наполеон постає як чванько, злодій і бурлака, який хотів нашу худобу красти, але Олександр I дав йому по шапці.

У якому контексті Наполеон може бути цікавий сучасній українській аудиторії?

– Головне, що може зацікавити українського читача в контексті нинішньої війни, – це похід Наполеона в Росію. Небагато діячів кидало їй виклик. Карл XII, Наполеон, Вільгельм II та Гітлер. Усі четверо програли. Важливо зрозуміти, чому так сталося. Наполеон говорив, що веде в Росію всі сили цивілізованої Європи, всі її ресурси та найкращі війська. Чому вони програли й чи є перспектива виграти?

Дмитро Донцов казав, що наполеонівська епоха дає чимало до розуміння, чи може Росія програти й чи можуть українці виграти в боротьбі з нею. Тоді цей похід потрібно аналізувати, щоб збагнути, що Захід у боротьбі з Росією є аморфним, непостійним і може бути консолідований лише тимчасово волею якогось полководця чи політика. Тобто про глобальне та тривале цивілізаційне протистояння Росії, як про це писав Семюел Гантінґтон у "Зіткненні цивілізацій", говорити не доводиться.

Учасники походу Наполеона 1812 року, яким пощастило вціліти, переважно казали, що це була велика помилка – в Росії виграти вкрай важко або ж узагалі неможливо. Це визнав і сам Наполеон. У щоденнику порівнював себе з Гераклом, а Росію – з Гідрою. Хоч би що Геракл робив, Гідра відрощувала щупальця й голови, втікала вглиб своїх льодяних пустель, розчинялася в них, щоб зненацька знову напасти.

Отакий заповіт Наполеона. Франція його досі дотримується в загальних рисах. Від часу Наполеонової поразки французи змінили своє зневажливе ставлення до Росії. Радше вже шукали в росіянах союзників. Кримська війна 1853–1856 років була останнім досвідом, коли вони пробували воювати. Показав, наскільки важко ця війна дається. Тому що росіяни готові жертвувати людьми й матеріальним добробутом, а європейці – ні. Тут стикаються культурні сенси, й тоді виникає питання, чи можна Росію взагалі зруйнувати.

 

У мене як історика, який мислить довшими соціо­культурними трендами, є така відповідь: Російську імперію можна перемогти лише тоді, коли вона себе сама переможе, зсередини. Як під час революції 1917 року.

Як передумова має настати такий цикл розвитку Росії, коли після періоду жорсткого авторитаризму вона ослабне й буде піддатна розпадним процесам. Як кожна імперія, вона композитна, складається з різних частин. Неоднорідна, тому не може почуватися впевнено як монолітна етнонаціональна держава. Цю слабкість історично показувало зникнення єдиного центру влади. Як під час Смутних часів або Першої світової війни. Також спадає на думку Перебудова, яка теж була передусім внутрішнім ослабленням. Адже розпад Радянського Союзу – це не результат успішної стратегії НАТО чи ізоляціоністської політики світових потуг.

Наскільки можемо сподіватися на Захід у нинішній війні?

– Україна зробила ставку на так званий колективний Захід, і та вже зіграла, допомігши нам вистояти. Але історичний досвід показує, що Захід швидко втрачає інтерес до цього регіону, бо процеси вестернізації ідуть тут неквапливо й не так масштабно, як йому хотілося б. Тренд західного збайдужіння вже розпочався й буде тривати в різних формах. Немає причин бути оптимістом щодо того, що Захід збільшить допомогу чи вступить у війну, доки Росія сама безапеляційно не нападе на НАТО.

Мені подобається визначення британського історика, сучасника Другої світової, Робіна Джорджа Коллінґвуда. Він писав, що історія – не пустота, а простір, який було заповнено людьми. Вони мали різні ідеї та спонуки, які часто не збігалися з бажаннями інших. Історія – це про те, чиї бажання та сила волі виявляться сильнішими й життєвішими за волю та світогляд інших акторів історичного процесу.

28 років із життя Наполеона Бонапарта охоплює драма "Наполеон" – від першої виграної ним битви під час облоги Тулона 1793-го до смерті в засланні на острові Святої Єлени 1821-го. Це 28-й фільм режисера, 86-річного Рідлі Скотта, серед інших робіт якого – "Чужий", "Той, хто біжить по лезу", "Гладіатор". Прем'єра відбулася 14 листопада 2023-го. Стрічка зібрала $216 млн у світовому прокаті та вийшла на цифрових платформах 9 січня 2024 року

×