"Заїхавши ззаду, навмисно рубонув мене шаблею по шиї"

Постанова скасовувала право козаків обирати собі гетьмана

"Тим часом і самого Хмельницького спіткала кривда й безчестя, що заподіяв йому Чаплинський, котрий був тоді від пана Конецпольського підстаростою в Чигирині. Цей Чаплинський, заздрячи на людське добро, з дозволу свого пана хорунжого Конецпольського поминув королівську волю й відібрав у Хмельницького Суботівську слободу й інше вгіддя, виманивши при цьому королівські права. До того він збезчестив Хмельницького, бо тільки-но той промовив кілька слів до Чаплинського про свою кривду, домагаючись повернення королівських привілеїв, зараз же був ув'язнений із великою для себе надругою та знущаннями – його кинули наче якого лотра поміж злодіїв, там його тримано три дні, і тільки коли він перепросив Чаплинського через його жінку, його насилу випустили з того тюремного ув'язнення", – писав у козацькому літописі Самійло Величко.

 

Богдан Хмельницький був сином дрібного українського шляхтича Михайла. Той спочатку служив у польського магната Станіслава Жолкевського. Згодом перевівся на службу до Яна Даниловича, який 1592-го став корсунсько-чигиринським старостою. Направили туди й Михайла, він був осадчим на Чигиринщині. У його обов'язки входило засновувати нові поселення на пустках. Згодом за свою службу він отримав хутір Суботів. На новому місці Михайло розгорнув господарську діяльність, а також близько потоваришував із місцевими козаками. З ними він боронив край від татарських нападів. Нехтуючи встановленими нормами, взяв собі за дружину козачку Агафію. У шлюбі 27 грудня 1595 року в них народився син Богдан.

Згадок про дитячі та юнацькі роки майбутнього гетьмана майже немає. Лише в пізніх джерелах знаходимо деякі відомості про те, що Богдан зростав неслухняним, упертим і потайним. Після закінчення київської школи подальшу освіту здобув у Львівській єзуїтській колегії, успішно пройшовши класи граматики, поетики й риторики. Після завершення навчання 1617-го розпочав військову службу у складі Чигиринської сотні.

1620 року молодий Богдан Хмельницький разом із батьком перебував у складі польського війська під проводом коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, брав участь у боях проти турецько-татарських підрозділів. 21 вересня в жорстокій битві під Цецорою поляки зазнали нищівної поразки. Там загинув Михайло Хмельницький, а Богдан потрапив до турецького полону.

Два роки молодий Хмельницький перебував в ув'язненні. Протягом того часу вивчав турецьку мову. За однією версією, з полону його викупили – мати чи козаки-­побратими, за іншою, менш імовірною, – він сам утік. "Після того як мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив, я завжди був при вірному війську Речі Посполитої", – писав у листі 15 серпня 1649 року Богдан Хмельницький королю.

Хмельницький поновився на службі як реєстровий козак Чигиринського полку. Хоча, будучи сином полеглого чигиринського підстарости, мав можливість обійняти якусь із посад адміністрації Чигиринського староства.

"… Він широко розвинув господарство, яке залишилося йому від батька… На його гумні стояло тоді сто кіп хліба, врожаю ще попередніх років, були в нього коні, рогата худоба, великі отари овець. Особливо дбав про рибальство, для розведення риби викопав чотири ставки. Мав млини, пасіки, шинки з пивом, медом, горілкою. Власністю Хмельницького була слобідка Новосельці, заснована його батьком. Своє господарство Богдан оцінював на тисячу золотих. Він освоював ще не заселені простори на південь від Суботова, заглиблюючись у дикі поля, та думав дійти до чорного лісу та верхів'їв Інгульця й Ігнуля", – писав у своїй праці "Богдан Хмельницький" історик Іван Крип'якевич.

29 квітня 1638-го Польський сейм ухвалив "Ординацію Війська Запорізького", що передбачала ліквідацію козацтва як стану й перетворення реєстрових козаків на складову польського війська. Відтоді число реєстру обмежувалося до 6 тисяч. Решту козаків "обертали на хлопів". Також постанова скасовувала право козаків обирати собі гетьмана. Замість цього уряд призначив комісара, якому мали підпорядковуватися всі козацькі полки разом зі старшиною. Полковників та осавулів призначали зі шляхти, і лише отаманів та сотників могли самі обирати козаки. Водночас полковники разом із полками по черзі мали відбувати службу на Запоріжжі, щоб перешкоджати скупченню запорожців і покласти край їхнім морським виправам. На Січі могли перебувати лише реєстрові козаки, які мали виконувати вартову службу, а іншим забороняли з'являтися під загрозою смерті.

Ухвалення "Ординації" стало однією з найбільших помилок польських владних кіл в українській політиці. "На великі потенціальні сили, що таїлися в Запорізькому війську, звертали увагу іноземні держави, що бажали використати козаків для своїх цілей. У 1630 роках у колах дипломатичних представників тих держав, які неприхильно ставилися до Польщі, виникли розмови про те, "чи народ запорожців, доведений до крайнього відчаю, при повсякчасному переслідуванні, може визволитися з-під влади і панування поляків, визнати протекцію сусідів, увійти у стан і форму республіки й певними правами користуватися і управлятися?" – писав Іван Крип'якевич.

Після смерті коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, який був власником трьох староств, де жили переважно козаки, коронним хорунжим став його син Олександр. Ще одне староство прийшло у володіння князя Ієремії Вишневецького. На відміну від покійного коронного гетьмана, який усе ж намагався стримувати свавілля шляхти й урядовців, нові власники не приховували своєї неприязні до козаків. Одним із перших відчув це на собі Богдан Хмельницький. Майже одразу коронний хорунжий прибрав до рук Мліївський ключ, а згодом починає претендувати на Суботівську слободу – родинне помістя Хмельницьких.

Хмельницький, аби урятувати хутір, влітку 1646 року вирушає до Варшави. Там зустрічається з королем Владиславом IV та отримує від нього підтвердження своїх прав на Суботів. Але це не допомагає – Конецпольський наполягає на тому, щоб Хмельницький продав чи обміняв йому хутір. Оскільки чигиринський сотник не поступався, вирішили з ним розправитися. Нагода трапилася під час сутички з татарами на початку 1647 року в околицях Чигирина. Хмельницький розповідав: "Жовнір Дашевський, заїхавши ззаду, навмисно рубонув мене шаблею по шиї, і тільки тому голова моя не злетіла, що тільки два кільця затримали шаблю. Він виправдовувався: "Я, каже, думав, що це татарин". А я ж їхав із військом, поруч із панами. Хіба це не чиясь навмисна намова?"

Невдовзі сталася ще одна подія. Управитель Конецпольського Данило Чаплинський, користуючись від'їздом Хмельницького, наказав своїм слугам схопити та люто побити найменшого сина Юрія, "ще малого хлопця", так що той ледве живий лишився. Після цього наприкінці квітня 1647 року Чаплинський організував напад на Суботів. Богдан Хмельницький згадував: "Я мусив найшвидше тікати від такої злої та смертної участі, зі сльозами й гіркотою в серці лишив свій дімець, а з ним і останню надію". Привласнивши хутір, Чаплинський виганяє звідти сім'ю Хмельницького. Хмельницький та його старший син Тиміш з невеличким загоном козаків подався на Запоріжжя з метою розпочати боротьбу проти подільської шляхти.

"Туди прибув він так само ще перед світом і, захопивши на в'ючні коні потрібні в дорозі речі й узявши з собою свого старшого сина Тимоша, рушив уже на світанні спішною ходою разом зі своєю компанією в намічену вже дорогу із Суботова – на Низ, до Запорозької Січі. Туди він щасливо й без перешкод прибув 11 грудня…

… Хмельницький, радісно і вдячно прийнятий на січовому коші, був пошанований від усього Запорозького війська не як товариш і брат, а як добрий дітолюбивий батько. Йому щиро побажало тоді військо, щоб був зичливий і добродумний, і висловило свою готовність підтримати його зачин. Тут же деякі запорозькі товариші нарекли його, Хмельницького, і гетьманом", – згадує літописець Самійло Величко.

Хмельницький сподівався приголомшити поляків своїм швидким наступом

Корсунська битва – це не просто одна з гучних перемог війська Богдана Хмельницького. Це зразково-показова воєнна операція, проведена на найвищому рівні. Це шедевр воєнної стратегії й тактики. Навіть маючи в активі лише цю перемогу, Хмельницький увійшов би у світову історію як видатний воєначальник.

Польське коронне військо на чолі з коронним гетьманом Миколаєм Потоцьким і польним Мартином Калиновським поспішало до Жовтих Вод на допомогу Стефанові Потоцькому, сину коронного гетьмана. Але неподалік від Чигирина зустріли закривавленого жовніра – одного з небагатьох, хто врятувався під Жовтими Водами. Звістка, яку він приніс, приголомшила гетьманів: військо Стефана Потоцького розбите, сам керівник сильно поранений, сили у Хмельницького величезні, а з ним у союзі – татари. Після такої звістки польським гетьманам упору було думати не про знищення козацького війська, а про спасіння власного. Вони повернули назад і через Городище пішли в напрямку Корсуня.

 

Після триденного відпочинку козацьке й татарське війська спішно попрямували в бік Корсуня. Хмельницький сподівався приголомшити поляків своїм швидким наступом. 24 травня 1648 року військо Хмельницького вже стояло під Городищем.

Польські гетьмани бачили один порятунок – дістатися Білоцерківського замку й укріпитися в ньому. Дорога до Білої Церкви пролягала через Корсунь і Богуслав. Це був Чумацький, або ж Битий, шлях, що тягнувся пагорбами та схилами долини Росі. Біля Корсуня коронне військо переправилося через Рось і зупинилося.

Військо Хмельницького, що налічувало майже 15 тис. козаків і 4 тис. татар, рухалося обхідним шляхом між Корсунем та Стеблевом і наближалося до Корсуня із заходу. 25 травня гетьман спорядив великий загін, до якого входили Вільшанський та Корсунський полки, й через Квітки та Стеблів направив його в обхід польського табору. Загін цей налічував до 6 тис. козаків і був значно підсилений артилерією. На чолі цього загону був поставлений вільшанський полковник Максим Кривоніс. Головною метою обхідного маневру було влаштування засідки на ймовірному шляху польського війська.

У польському таборі панували песимістичні настрої. Військо ремствувало. Воно вже довгий час не отримувало належної платні. Тому, коли на сусідніх пагорбах неподалік від Корсуня було помічено велике військо, в польському таборі розпочалася ледь не паніка. Поляки зовсім не очікували, що повстанці наздоженуть їх так швидко. Майже одразу почалися перші наскоки татарської та козацької кінноти. Поляки відстрілювалися з окопів. Але така відсіч була малоефективна. До польських полководців нарешті почало доходити, що місце для оборони вони обрали невдале.

Хмельницький вирішив здійснити ще один ма­невр, який багато істориків вважає легендарним. До польського табору під виглядом випадкових утікачів було підіслано кількох добровольців-смертників, що мали дезінформувати ворогів.

Поляки захопили кілька язиків – утікачів із козацького табору. Одним із таких був Самійло Зарудний. Після тортур він розповів, що військо у Хмельницького величезне, до того ж йому на допомогу прийшов татарський хан з усією ордою. Крім того "зрадник" сказав, що він є місцевим жителем і може провести польське військо безпечним шляхом. Гетьмани повірили – гадали, що після таких тортур казати неправду неможливо.

Загін Кривоноса мостами, що були у Стеблеві, перейшов Рось і підійшов до хутора Горохова Діброва. Поряд із хутором лежала глибока, заросла лісом і чагарниками, широка балка з крутими схилами. Через неї проходив ­Богуславський шлях, і саме тут Кривоніс вирішив зробити засідку. Козаки нарізали великих колод й улаштували з них своєрідні барикади. Дорогу перекопали ямами й ровами, а на схилі в хащах встановили гармати. На ранок 26 травня засідка була готова.

Жахнувшись величезного війська повстанців та зважаючи на власне невигідне становище, поляки почали відступ. Спочатку він був досить організований, але козацькі й особливо татарські вершники насідали на польські колони і створювали колотнечу та плутанину. Неподалік від хутора Горохова Діброва поляки почали спускатись у балку, яка в майбутньому стала називатися Різаний Яр. Схил був крутий і слизький. Аж тут із протилежного схилу вдарили гармати Кривоноса. У польському війську почалася справжня паніка. Частина вояків та челяді почала тікати. Але діватися не було куди – з боків і тилу насідали основні сили Хмельницького. Татарська кіннота засипала польських жовнірів хмарою стріл.

Частина війська Хмельницького переслідувала поляків, але основні загони спробували обійти польське військо з флангів. Лівим флангом рухалися колони Хмельницького, правим – татари. Біля Різаного Яру поляки були фактично оточені, але Хмельницький вичікував. Лише коли жовніри дісталися заболоченого дна балки – козаки почали головний наступ.

Передові загони польського війська потрапили в болото й почали грузнути. Крім того, вони не могли піднятися на перекопаний і захаращений схил, із якого невпинно били гармати. Задні загони виявилися повністю затиснутими: попереду їм перепиняли шлях власні товариші, що зав'язли в болоті, позаду на них котилися вози й насідали повстанці. Численна артилерія поляків через величезну тисняву стала непридатною до бою. Польське військо опинилось у пастці. Саме в цей момент ударили основні сили повстанців.

Битва в Різаному Яру тривала майже 4 год. Польське коронне військо зазнало нищівної поразки. Обох гетьманів захопили в полон і віддали на відкуп татарам. Це був тріумф Хмельницького. Далеко не останній.

текст: Роман МАЛЕНКОВ

×