Під землею, на станції метро Шулявська, на переході, що між верхнім і нижнім ескалатором, вже років зо два чи більше живе горобець. Коли я вперше його побачив, то вирішив, що нікому про нього не розкажу, бо це надто очевидна ілюстрація безвиході й неволі, картинка, до якої я не зможу додати нічого розумного. Крім того, була надія, що він скоро звідти вилетить і моя душа стане на місце. Одначе йшов місяць за місяцем, а він залишався. Це вже стало нестерпно, й іноді, в хвилину слабкості, проходячи там, я опускав очі, щоб його не бачити. Бо не міг йому допомогти. Так буває, коли знаєш, що не можеш визволити тих ув'язнених, яких хотів би визволити. Бо для цього треба бути молодшим і дурнішим, треба зупинити цей ескалатор разом з людьми, що на ньому їдуть, треба покинути роботу, на яку тебе щоранку вивозить цей ескалатор, а може навіть треба буде більше не повертатися додому. Тобто, треба зробити те, на що непросто наважитись (особливо — не повертатися додому). Ось іще чому я ні з ким про нього не говорив, бо довелось би говорити й про оце все, а воно соромно, про таке люди мовчать, бо про це краще не думати — чому вони не герої, не повстанці й не визволителі, хоч і сильніші за цього горобця.

Треба бути молодшим і дурнішим

Отак воно драматично мені переживалося. А недавно зрозумів, що все насправді ще гірше. А було так: вийшов із метро на поверхню і побачив табунець горобців. Одні паслися на спориші, інші купалися в чистій холодній калюжі на асфальті після дощу. Навколо них був світ, в якому вони народилися. І подумалося з деякою заздрістю, що я схожий не на них, а таки на того їхнього брата, що з якоїсь причини залишається під землею, де все інакше: метал, бетон, пластик і лампи денного освітлення. Я ж цю станцію знаю так давно, що горобці стільки не живуть на світі.

×