З неділі на понеділок, після перших звісток про інцидент у Керченській протоці, знов настало оціпеніння душі в передчутті катастрофи. Щось подібне траплялося вже не раз протягом останніх п'яти з лишком років, а все одно до цього ніяк не звикнеш. Може, це особливість пам'яті мого покоління: хоч уже й свій досвід є, а й досі, мов заворожений, хочеш знати, якою твої батьки запам'ятали передостанню неділю червня добре відомого року. І розпитував же не раз, а воно ніби тобі вертається. Мати казала: дрібний теплий дощик ішов, сонний якийсь. Саме отаке западає в пам'ять — бо, мабуть, душа шукає порятунку в подібних дрібницях, шукає чогось малого й ніби не головного, такого, що воно ще є, але вже належить вчорашньому дню й ось-ось зникне без сліду під навалою урагану.

Отак і тепер. Онде кіт розбив миску й задумався над черепками, а тобі не сердито, бо й миска, й сама котова шкода — це те, що немов заблудилося з учора в сьогодні та вже й не вернеться назад. Або от іще. У мене є добрий давній приятель — не те що колекціонер, а просто любить речі зі старої міді й бронзи. І я таке люблю. Він давно полював за одним підсвічником, і якраз у понеділок принесли йому той підсвічник. Ми розглядали придбане, я наздогад прикинув, скільки воно коштує й спитав, чи скаже він своїй жінці, скільки заплатив за це.

— Скажу, що менше! — відповів він, усміхнувся й почервонів якось по-хлоп'ячому, бо вже, мабуть, уявив, як це станеться і як вона йому не повірить, або прикинеться, що повірила.

А в мене аж серце зайшлося, бо я раптом побачив нас обох ніби збоку: сидять двоє дядьків і переймаються тим, що завтра буде неважливо, і вже не зможеш перехитрити ні себе, ні жінку, ані судьбу.

×