Чужий сон легше розказати, аніж свій, бо тобі не треба морочитися з невловимими ознаками реальності сновидінь, що не піддаються опису. А якраз ті ознаки у снах найважливіші. Ну, це так, до слова прийшлося. А мова ось про що.

Недавно вранці обізвався по телефону з Радомишля мій юний друг Юрик. Він взірець простодушності, а отже й невезучості. Через те й покинув Київ і живе в Радомишлі, де простодушним легше. Я б сам там жив, але він каже, що не треба, бо там нема з ким поговорити. Колись ми разом працювали в одній установі, я тоді називав його юним другом, хоч минуло вже більше десяти літ. Отже, Юрик давно не юний. Але слово зосталось, так само, як і звичка повчати Юрика. А в нього з тих пір укоренилася звичка звертатися до мене: "Слухайте, шеф…" А продовження фрази може бути, приміром, таке: "От уявіть, що якийсь хлопець полюбив якусь дівчину, а вона його ігнорує, то що б ви зробили на його місці?" Так Юрик бореться зі своєю простодушністю й культивує в собі вміння не підставлятися й не говорити зайвого, хоч би й перед своїми. А я ж нібито свій, і мене це сердить. І я кажу, що не можу нічого порадити, бо не знаю ані тієї якоїсь дівчини, ані того якогось хлопця. Кажу таке на зло, бо за "якимось хлопцем" насправді ховається сам Юрик. Він дметься, натякає, що деякі люди — сущі жлоби. Ми сваримось, хоч і ненадовго, бо обоє незлопам'ятні.

Але цей дзвінок був зовсім несподіваний:

— Слухайте, шеф, я ж не знав, що ви такий хороший! Ви що — й справді такий?

З'ясувалося, що Юрикові наснився я — такий, яким він мене ніколи не бачив, тобто не повчальний і не сердитий. Це його вразило до глибини душі, і він усе твердив, що завжди мене любив, а тепер любить ще більше. А от подробиць того сну не зміг розказати.

Ну, нічого. Я ж знаю, що це якраз описати найважче.

×