Зараз, коли діється багато дурного й нерадісного, й усе це доводиться сприймати як очевидність, бо нема куди подітися — мабуть, душа сама шукає рівноваги й знаходить її. Нічим іншим я не можу пояснити, чому саме зараз мені згадалася одна давня пригода.

Ми часто ходили туди і весною, і літом

Ми з приятелем тоді вчилися в другому класі, і я точно пам'ятаю, що це було 10 січня, останній день зимових канікул. Перед вечором, ще завидна, ми пішли в береги і в кінці городу діда Дементія побачили на вербі сову. Це була перша в нашому житті сова — істота, не схожа ні на кого іншого. І хотілось, щоб вона подивилася на нас. Почали ліпити сніжки й кидати вгору. Сова сиділа високо, сніжки долітали рідко, і тоді вона презирливо дивилася вниз. А коли смеркло, безшумно знялась і полетіла. Нам ще хотілося бачити її, й ми приходили в той самий час і на другий день, і на третій. Її більше не було. Через те, що ми ніколи не бачили сову більше ніде, окрім як на тій вербі, нам здавалося, що побачити її ще раз можна тільки там. Отож, ми часто ходили туди і весною, і літом, і все видивлялися — чи не сидить вона десь поміж листям.

Коли знов настала зима, я, вже без приятеля, знов пішов туди, діждавшись 10 січня. Була остання надія на те, що сова, можливо, любить сидіти на тій вербі саме десятого числа в січні. Бо не було ніяких більше зв'язків з тією її неймовірною появою перед нами — тільки число, місяць і певна година перед вечором. От на це й зоставалося сподіватися. Бо все сходиться: ось та сама верба, і та сама передвечірня година, і десяте число. Ця логіка, мабуть, не бездоганна, але вона мені чимось подобається, можливо — саме вірою в неможливе, бо все найкраще завжди побудоване на ненадійних зв'язках. А отже, рано чи пізно, воно знову з'явиться там, де ти його ждеш.

×