В тих краях, де я тепер, густота населення дуже нерівномірна. Вона здається густішою там, куди приходиш купити хліба чи олії. А коли йдеш назад, то скоро знов опиняєшся в таких місцях, де на одну душу припадає два-три чи й більше квадратних кілометри простору. Втім, ця геометрія не зовсім квадратна: в один бік, може, й кілометр, а в другий — скільки око бачить.

І все, що тут робиться — робиться тільки з тобою, більше ні з ким. Точніше було б написати не робиться, а відбувається. Однак, якось не з руки, бо це слово тут не часто ходить, хіба в гості.

Мабуть, раніше я дечого не помічав, і через те виникали деякі непорозуміння. От було, тільки приїдеш сюди, зразу питають: "Ну, що там нового в Києві?" Мене це не раз діставало, бо Київ такий великий, а людей там так багато, що їхні новини тільки по телевізору й видно. От і здвигнеш собі плечима. А ті не вірять, по очах же видно, що думають: ага, кугут, не хоче про новини розказувать. І єхидно так на тебе дивляться.

Їх уже нема багатьох. Ось трохи пожив тут і подумав, що все це у них не од вредності було, просто для них "щось нового" — то те, що перед очима, а як іще?

Тепер я це знаю. От, наприклад, уперше за цілий морозний тиждень знеслася курка, і ти береш до хати те яйце, ще тепле, і воно єдине, що народилося зараз на твоєму острові, й ти свідок цього.

Або рано встанеш і встигнеш побачити — ненадовго, як блискавку: за городом летять, одна за одною, дві лисиці, у них, мабуть, свайба.

Трапляється й зовсім серйозне чудо, коли погода враз міняється: був теплий день, а надвечір повіяв з холодного краю вітер. В темряві чуєш його шум, такий, що його можна чути, коли живеш під деревами. Густа пітьма робить цей вітер майже видимим, він тут десь близько, як отара слонів або шторм, бачений з берега. І коли зачиняєш перед ним сінешні двері, на душі — ­солодке відчуття порятунку.

Ото такі новини.

×