Коли наближається вересень і я ще не знаю, яким він буде, мені досить якогось іншого, колишнього, того, що вже не повернеться, але й не зміниться. Їх зосталося позаду багато, я їх усі любив. Ні, майже всі, бо траплялися й такі, про які не дуже хочеться згадувати або й зовсім нестерпно. Але жодного не пропущено, бо коли випадав невдалий вересень — я рятувався іншими, попередніми, тими, де було все добре.

Це мусить бути ясний і трохи холодний день, вітряний, коли вперше з початку осені облітає багато листя й ближні краєвиди стають прозорі й незатишні, й хочеться додому. От приходиш такого дня до хати, а там піч натоплена, але нема нікого, зовсім нікого, котів і тих немає, кудись подалися. Але цей простір живий, в ньому є оце тепло від печі, від половинки печеного гарбуза на припічку. Зовні гарбуз обгорів, аж чорний, а всередині — медово-жовтогарячий, і насіння з нього — тут-таки, підсмажене, повна сковорода, обгорнута якимось фартухом. Й ще є жерстяне деко, а на ньому печені груші-дички, малі, соковиті й пахучі.

Ця картинка справді гарна, про неї добре згадувати десь далеко від дому. Стовідсоткова ідилія, тільки нею небезпечно милуватися довго, бо скоро зрозумієш, що ти ховаєшся сюди найчастіше тоді, коли не хочеш знати про себе всю правду. Й оця, така нібито затишна казкова безлюдність, вона потрібна тобі, щоб не дивитися в очі тим, кого ти тут колись покинув. Бо це не їх тут нема — це тебе нема. І тебе мало виправдовує те, що "це життя, що воно ж у всіх так само", а в когось і гірше, а ти ж і приїжджав сюди, і помагав, та ще й досі цю хату не продав, бо таке не продається. Отже, ти був зовсім не найгірший спадкоємець цього тепла, цього затишку — але тільки тобі відомо, настільки ти грішний перед усім оцим.

Оце і є вересень — якщо бути з ним ­необережним.

×