Мої гуси

Є безліч речей, про які думати печально, бо при цьому йдеться про якесь інше життя, спокійне й хороше, якого ти не проживеш, бо все вже давно і назавжди у тебе склалося інакше. Одначе серед цього розряду сюжетів і картинок є такі, що уявляти їх усе-таки більше приємно, аніж сумно.

От, наприклад, гуси.

Можна іноді уявити себе таким чоловіком, у якого є табун сірих гусей. Коли про них згадуєш, хоч їх у тебе й нема, то якось забуваєш, що ти живеш не так, як ті люди, що можуть собі дозволити тримати гусей. От просто дивишся на сімейство гусей із гусенятами, що йдуть по греблі до річки — і тобі вже добре на душі. Вони наче знають, що гарні, й дають на себе роздивитися. Бо вони чалапають, куди їм треба, так повільно, що встигаєш розгледіти характер кожного і, якщо захочеш, можеш кожному з них дати імена. Ідуть собі, про щось балакають потихеньку. Інколи хтось, щоб глянути одним оком у небо, перехилить голову набік — і ти сам спробуєш так зробити.

Обіймаються двоє придурків

Крім того, це єдиний птах із усіх наших, кого можна обняти — як собаку або людину. Цього не зробиш, як би ти його не любив, із горобцем або ще кимось такого самого зросту. Та й з куркою цього не зробиш. А гусак — там є що обняти й відчути. Ні, ще можна обняти індика, він теж великий. Але в індика, коли його обіймаєш, робиться дурнуватий вираз обличчя (а як тут інакше скажеш?). Це так само, як і з людьми, — спробуй когось такого обняти, й тобі більше не захочеться. Бо, якщо подивитися збоку, то бачиш: ось обіймаються двоє придурків, з яких один цього панічно не хоче, а другий іще дурніший, бо не хоче цього розуміти.

А з гусьми інакше — коли обіймаєш гусака, він, хай би що про тебе думав, не втрачає гідності, а через те поруч із ним і ти трохи почуваєшся людиною, може, навіть щасливою.

×