Наша прабаба Уляна не знала грамоти, й російська класика була їй доступна з усної подачі, на слух, а отже дещо приблизно. Про це свідчить збережена в сімейній пам'яті фраза прабаби Уляни: "казки Пушника". Мабуть, ті казки читав їй хтось із онуків, які вчилися в церковно-приходській школі хутора Гриневичевого. А пізніше і я читав їх своїй бабі Прісьці, так само неписьменній. Вона любила — про золоту рибку і розбите корито. Ця любов у неї не збігалася з культурою сусіднього народу. Бо бабин кіт, товстий, хитрий і ледачий, звався Кацапом. Потім у нас котів так уже не називали. А я належав до покоління, яке точно знало, що правильно — Пушкін, а не Пушник.
А зайві знання — зайвий клопіт, особливо в час війни. Ось недавно сердита Україна демонтувала кілька пам'ятників Пушкіну — і я відчув дивний жаль. І не так за того, кому ті пам'ятники, як, смішно сказати — за Максима Рильського, який колись переклав повного "Євгенія Онєгіна". Рильський зберіг і ритм, і звукопис оригіналу, це був справжній філологічний подвиг, який нинішня війна зробила марним. От і жаль тепер — і перекладача, і себе самого, бо виходить, що ти роками тішився ілюзією взаємозбагачення культур і правильним вимовлянням чужих імен. Життя минуло, а другого нема. Ті, хто житиме після тебе, вже не будуть змушені всерйоз думати над дурними запитаннями: "А кто у вас вместо Пушкина? Шевченко? Так ведь это мы его из рабства выкупили!" Еге ж, викупили — у самих себе. Там це вміють. Вони й Пушкінового прадіда-ефіопа з рабства викупили. Правнук їм за те сторицею віддячив. А Шевченко — не захотів. Через те й війна почалась. На її початку моє покоління гуманітаріїв ще питало себе: як велика культура породила оцих бандитів? А дуже просто. Перечитай Пушкіна, "Клеветникам России" — й почуєш гавкаючі інтонації Жириновського й Бродського, нехай земля їм буде каменем. Ото й уся казка.
2 
1
Комментарии