Коли покійний генерал Кравченко став міліцейським міністром, мене послали зробити з ним інтерв'ю "з людським обличчям". То був час надій на нових людей. Міністр — стрункий, привітний. Але без зайвої відвертості. На все відповідав так, наче проводив інструктаж для даішників. Та й там буває живіше. А тут — глухо.

Я скис. Він помітив і говорить: "Нічого, зробите стандартне інтерв'ю, цього нам досить. Але я розумію, чого ви хочете. Є один чоловік, якого я люблю. Він вам сподобається. Його звати капітан К.".

Міністр зателефонував кудись: "Завтра у вас буде такий-то, зустрічайте".

Більше ми не бачились. А назавтра, у суботу вранці, я стояв перед райвідділом міліції одного з районів Київщини, що прилягав до Дніпра. Усередині товпилось кілька полковників. З малими зірками — лиш один чоловічок. Це й був начальник райміліції капітан К.

Поміж монументальних полканів він виділявся малим зростом, а плечі такі вузькі, що погонам тісно. І дві крайні зірочки, загнувшись, звисали з плеча. Він не здавався розгубленим серед високого начальства. Помітив мене: "Підождіть трохи, хай вони роз'їдуться. Це люди з облуправління. Вони тут, бо сьогодні вдосвіта коло нашого берега з Дніпра виринув важливий потопельник".

Коли ми зосталися самі, пішли по хазяйству. У підвалах я побачив рядочок діжок із квашеною капустою, помідорами, яблуками. Все це капітан заготував на зиму для особового складу. Бо низові силовики фінансувались убого. Ще він показав гарний яблуневий сад, посаджений ним на території райвідділу.

Говорили багато, однак не пам'ятаю подробиць. Не думаю, що капітана К. вважали кращим ментом області. Зате був затишною людиною, яка в системі не втратила вміння жити по-людськи.

Потім була не одна нагода згадати про це. Востаннє — зовсім недавно, коли несподівано загинув мій колишній шеф, який посилав мене на те інтерв'ю з генералом.

×