Спадщина

Приятель водить мене вулицями Полтави і захоплено оповідає історію кожного храму, будинку, пам'ятника. Він патріот свого міста і, схоже, України. А тому, відчувається, йому трохи соромно за довколишніх Лєнінів та Пєтров-Пєрвих, полковників Кєлінів та генералів Зиґіних і невитравний імперських дух, що в'ївся в усі пори українського начебто міста.

Він підводить мене до будинку Аграрної академії, де висить скромна меморіальна табличка, присвячена Симонові Петлюрі. Тут він навчався у 1895–1902 роках у Полтавській духовній семінарії.

— Мали поставити пам'ятник, — каже приятель. — Але мер, "бютівська" тушка, вперся рогом. А потім хвалився на виборах, що не дозволив, мовляв, націоналістам "прославлять всяких там мазеп, петлюр и бандер".

— І бандер? — дивуюся.

— Ну, це він так, для красного слівця. Коли міське господарство розвалюється, треба ж вигадати собі якісь заслуги. Але вибори він усе одно програв.

Слышь, — каже коханому наречена у білій сукні, — а он мне на руку не насрет?

Біля монумента Слави молодята з квітами фотографуються.

— Як у Києві, — кажу.

— Гірше, — зітхає приятель. — Це навіть не совєтський монумент, а царський. З нагоди сторіччя Полтавської битви.

— Яка країна, такі й монументи, — кажу філософськи.

— Такі й молодята, — киває приятель.

Хоча з молодятами могло би бути й краще. Це ж не якісь ветерани НКВД. Що їх тягне до імперщини?

На Івановій гірці бачимо іншу пару, що фотографується з голубами в руках. Підприємливий голуб'ятник приносить їх цілу клітку й здає в оренду за помірну ціну.

— Слышь, — каже коханому наречена у білій сукні, — а он мне на руку не насрет?

Ми проходимо далі й відповіді не чуємо. З гірки відкривається прегарний вид на Полтаву.

— Ще кілька поколінь, — кажу оптимістично, — і ця країна невпізнанно зміниться.

×