Серед дюжини чудернацьких державних утворень, що виникли після розпаду СРСР, Туркменістан є, либонь, найхимернішим. На його тлі навіть Україна виглядає державою європейською, а її президент — щирим демократом.

Єдина проблема з тими утвореннями — що місцеві султани, себто президенти, не живуть вічно. Тож мудра природа рано чи пізно мусить робити те, що у цивілізованіших країнах із належною реґулярністю роблять самі виборці.

Я люблю султанати, бо вони додають мені, українцеві, оптимізму

П'ять років тому туркменський султан раптово помер — чи то сам, чи за чулого сприяння соратників. Цих нюансів ми ніколи, скоріш за все, не довідаємося, бо спадкоємність влади у султанатах має свою специфіку. Його спадкоємець, як і очікували, розпочав радикальні реформи — пересадив корумповану челядь свого попередника й замінив власною; повідкривав знову кінотеатри та оперу, попри їх несумісність із національною традицією; і навіть дозволив підданим користуватися інтернетом та мобільниками — під недремним, щоправда, наглядом султанського СБУ, чи як воно там у них називається.

А нещодавно туркменський реформатор створив навіть Національне космічне аґентство, мета якого — здійснювати космічні дослідження та впроваджувати їх результати в народне господарство.

Його попередник, пригадую, теж цікавився космосом. Запустив був туди свою книгу духовної мудрості "Рухнама" на російському космічному кораблі. Ймовірно, вона кружляє там і досі, дивуючи марсіян.

Я люблю султанати, бо вони додають мені, українцеві, оптимізму. Особливо коли уявляю собі нашого президента, котрий перепльовує свого попередника, пишучи книжку під умовною назвою "Україна — не Туркменістан". І відправляє її у космос спеціально для цього виготовленою на "Південмаші" ракетою.

×