Логіка розв'язання мовного питання є висхідно порочною - не сама по собі, а в системі уявлень про країну. Законодавство тут ні до чого. Подивимось на досвід інших європейців у поліетнічних країнах, статусах "державної", "офіційної", "регіональної". Усі варіанти офіційної багатомовності ґрунтуються на існуванні сталих (історичних) етномовних спільнот, які знову ж історично проживають у певній місцевості і очевидно відрізняються від інших етномовних спільнот держави. Скажімо, не російськомовні, а росіяни. Отже, Європейська хартія розрахована своїм "духом" на порятунок напівзниклих ендеміків - тих, кому загрожує "Червона книга" людства. Тому використання сьогодні в Україні її "букви" - лукавство. Не будемо забувати, що хартія не є обов'язковою навіть для членів Євросоюзу, оскільки не усі члени її ратифікували. Втім, питання про те, чому її ратифікували у нас і чи було це потрібним, вже зайві.
Не варто зациклюватися на виключній необхідності україномовності усього. Уперті факти свідчать, що "компенсаційна українізація", закладена в саму ідеологію актуального мовного законодавства, вже досягла своїх максимальних адміністративних меж і останніми роками буксує. Білінгвізм, який вочевидь існував і раніше, зараз закріпився "всерйоз і надовго". Це не є добре або погано, це просто є. Грубо кажучи, історичний факт на певний проміжок історичного часу. Він не зникне. Питання у тому, яка ідентичність і лояльність буде в українських "ситуативних білінгвів", яких 100% (бо російську знають усі, правда?)
Мовні симпатії залежать від ідентичності та ідеології, які потребують певних ресурсів, інвестицій та суспільного клімату. Якщо такої ідеології немає або вона не працює (тобто неефективна), то наявна ідентичність не передбачає "шанування українського".
Кумедний як на українські смаки приклад: ідиш та іврит. У новому Ізраїлі давній ідиш та інші історичні єврейські говірки усувалися на користь штучного (точніше відновленого) мертвого івриту. Набагато складніше, ніж італійцям та французам на латину перейти. Але ідеологія та ідентичність нового ізраїльського суспільства вирішила питання на користь івриту. Чому в Україні цей сценарій не пройде? З банальної причини невідомих широкому загалові підстав існування України – як держави, нації, території, спільноти. Україна - не Ізраїль. Радянська банальність "національних республік" вмерла, а нового смислу так і не було віднайдено. Реалії не подобаються, то ж чим "українськість" краща за щось інше, наприклад, "малоросійство" чи ще простішу "російськість"? Тим більше, що радянська інерція була на спаді підхопленою російською ідеологічною машиною. А у нас такої машини немає, і українці як демократична нація - взагалі проти таких машин…
Банальна відповідь на "мовне питання" полягає у тому, що коли зі смислом існування країни та впевненості у "правильності шляху" усе гаразд, то немає й мовної проблеми. Торкаючись питання мови, ми повертаємося до якості держави, правлячого класу, національної ідеї і взагалі довіри до існуючих інститутів. Якщо такої довіри немає в "україномовних українців", то чого вимагати від російськомовних? Халепа у тому, що "свідомі" апріорі змушені бути лояльним до держави, бо вона "українська", і тим для "несвідомих" поділяють відповідальність за дебілізм існуючого режиму. Хоча, звісно, не вони його створили, тим більше не у нинішній формі і персональних втіленнях. Тому "доброякісна українськість", як і 100 років тому, залишається лише творчою ініціативою громадськості. Крутимося у зачарованому колі...
Кирило ГАЛУШКО, історик, етносоціолог, кандидат історичних наук, доцент
2 
8759
Комментарии
6