Тримаємось

– Окупанти сказали посадити малу в інвалідний візок і прийти по гуманітарку. Роздавали консерви і по пачці суміші, – раз на день телефонує знайома Ірина з окупованого Херсона. Кожну розмову починає фразою: "Привіт! Херсон – це Україна". Виховує 6-річну доньку Ніку, в якої важка форма епілепсії.

– Я не пішла. У сусідки тьоті Маші син у перший же день загинув у теробороні, навіть тіло не дозволили забрати. Потім хтось домовився, що віддадуть наших загиблих, але прийти по них треба на велосипедах із сумками. А я по їхні гнилі подачки йтиму? Знімуть для ­телебачення пропагандонського, як дітей-візочників годують? Та пішли вони! Ніхто зі знайомих до окупантів не йде. Фермери привозять овочі й олію. Тримаємось!

Двічі Ірину з дитиною намагалися евакуювати з Херсона. Першого разу в дівчинки почався сильний напад. Удруге повернулися через обстріли на виїзді.

– Біда з ліками. Вантажів з України не пропускають. Привезли росіяни трохи таблеток, але записують твої дані в якісь списки. Розпитують про сусідів. Колега Ніна ходила. Набрехала, що їй призначили кінські дози, а в неї ні діабету, ні проблем із тиском. Передала моїй мамі і ще знайомим. Коробки підписані українською – роздають те, що нашим не дозволили завезти. Малій ліки ще маю, перед війною зробила запас.

У п'ятницю Ірина дзвонить уранці. Ніч була важка, чули бої. Донька реагувала на гучні звуки.

– Над ранок задрімала, а тоді прокинулася. Думаю, знов напад. А Ніка: "Мамочко, коли українські солдати прийдуть, ти мене розбуди! Я їм хочу малюнки віддати".

×