Пудримо носики

Крем-основа під макіяж, консілер, тон, хайлайтер, на ніс і щоки — пудра-вуаль, зовсім трошки бронзера, ледь-ледь блиску для губ.

— Ти прекрасно виглядаєш, — каже він. — Мені подобається, що ти зовсім не фарбуєшся.

Усміхаюся, згадуючи це в жіночій частині вбиральні Львівського залізничного вокзалу. Вона подібна до косметичної зали.

Львів, 6:15. Темно. У приміщенні світла ледь-ледь. У тьмяному дзеркалі підфарбовують губи двоє жіночок. Ще одна примостилася на підвіконні, крекче й причмокує: наклеїти вії в польових умовах — непросте завдання. А тут ще хтось у трубку прискорює її грубим басом "Ну, ти де?!"

Я теж витягаю косметичку — щойно з потяга. Поруч дівчатка передають одна одній пудру кульками. Невдало, бо пастельні метеорити вистрілюють із прозорої коробочки і скачуть під умивальники й унітаз.

— Йой! — хором скрикують.

– 46 євро? — киває мені дівча у плетеному светрі. Примостилося коло мене на підвіконні, щоб час од часу штурхатися гострим ліктем. Вибачається, але лікоть не приймає. Зачепилося за мою палетку від Dior. "Дорога?" Стинаю плечима — подарунок.

— Я теж таку дивилася, — довіряється дівча.

— Навіщо вона тобі? Будеш геть, як ета самая — стриптизерша якась, — встряє її супутниця. Вона уже підвела очі огризком фіолетового олівця. Нетерпляче чекає колежанку.

Розмову не підтримую, щоб не розмазати тонку лінію над повікою.

Раптом дівчата відриваються від помад, шикають на веселенького хлопця з рюкзаком, що випадково помилився дверима. З несподіванки він спотикається на порозі. Регочемо, пудримо носики.

За 10 хвилин на вулиці світлішає. Ховаю пензлик — звільняю місце для наступних. Контрольний погляд у дзеркало і йду геть. Як ета самая.

×