Краєм ока помічаю, як хтось зазирає в мою книжку у вагоні метро. Не дивлюся у той бік, намагаюся читати швидше. Попри тисняву, вправно перегортаю сторінки. Хтось вирішує не відставати й активніше сопе мені в праве вухо.

Демонстративно згортаю читальню і поспішаю до виходу. Міняюся місцями з тими, хто стоїть попереду. Таємний читач пробирається за мною. Він не такий ловкий, тож виходить із сусідніх дверей на моїй станції. Піднімаюся ескалатором нагору. Він визирає з-за плечей двометрового чолов'яги на 10 сходинок нижче.

На виході з метро пришвидшую крок. Той, хто позаду, теж не відстає. Минаю ятку з мандаринами, хоч і наготувала гроші, аби купити кіло. Кидаю розпачливий погляд на кіоск із вовняними шкарпетками. Сподіваюся, вони дочекають до ранку?

Користуюся моментом і даю дьору

У мене дзвонить телефон. Поки дістаю його із сумки, бачу, що хтось позаду теж зупинився і вдає, наче телефонує. Я користуюся моментом і даю дьору.

Майстерно маневрую, оббігаючи людей на слизькій зупинці. О Господи, він біжить за мною! Я злітаю нагору сходами попід мостом, і він теж. Я чимдуж мчу до будинку, і він не відстає.

Тим часом уява малює зловісні картинки. Ось він шарпає мене за плече, а в мене ані газового балончика, ані парфумів для самозахисту. Що ж, відбиватимуся сумкою і кричатиму. Біля під'їзду хтось обов'язково гуляє із собакою, мене врятують.

Хтось із метро уже дихає мені в спину. Мить — і він таки шарпає мене за плече!

— Оце ти швидка! — мовить мій захеканий чоловік. Ще трохи — і йому перепало б сумкою.

Годину з ним не розмовляю.

×