Дрібниці

Важелезні двері метро в переході під Бессарабською площею він гидливо штовхає вказівним пальцем. Пірнає у заповнений шматтям підвал із яскравими лампами та дорогими сукнями, затримавши дихання.

"Господи!" — таки не стримується.

Тут торговий підземний квартал зі спертим повітрям, завжди задушливий. Доки минаєш скляні коробки з крамом і кислуватого вигляду продавцями, здається, проходить вічність. Намагаюся встигнути ускочити в шпарину, залишивши позаду листопадову мряку, доки поволі зачиняються важкі двері. Не встигаю, встромляю носок кросівка. Випадково наступаю йому на задник. Він роздратовано пхикає, не озираючись.

Дістає вологу серветку, й миттю полірує свої бездоганні черевики. Я застигаю. Чекаю, що оглянеться, й вибачуся. Але він не озирається. Знайшов білу пушинку на чорному шерстяному рукаві — вивчає, смикає, аж упрів. Поправив брунатний шалик, глипнув на годинник.

Пахне він чудово. Такими парфумами, що асоціюються зі шкіряним салоном авто, дорогими сигарами й ледве вловимою розкішшю. Долати підземне торгове містечко в тому шлейфі не так уже й зле. Він прямо — і я. Він повз стійку з льодяниками, а потім ліворуч, і я — туди ж. Він дістає антибактеріальні серветки й гидливо витирає руки. Вуста затиснуті у скептичну нитку.

Нарешті в підземному кафе мені рукою вимахує колега. Дівчина за сусіднім столиком теж повела рукою. І дороге пальто подалося туди. Вона так поспішала його обняти, що вивернула каву-глясе у високій склянці просто на поли його чорного пальта.

"Вибач, коханий, я така неуважна!" — скрикнула. Подалася вперед, аби підтерти біляві потоки й солодкі хмаринки, як ось уже цукерничка засипала своїм вмістом його до блиску натерті черевики.

"Кицюню, то дрібниці!" — випалив він, і скептична риска його рота нарешті послабилася. Присягаюся — він навіть усміхнувся.

×