Новая книга Павла Вольвача "Крещатик-Плаза" - совершенно не похожая на предыдущий роман. Ее он презентует в столичном книжном магазине "Є" 20 марта.
Главный герой живет в одном офисе, работает в другом, мечтает о командировке в еще один зарубежный, офис, потому что это уже так близко к цели: к неописуемой, призрачной цели, которая не имеет ничего общего с офисами, но зависима от них. Формально - это роман об одной из радиостанций (а точнее - про ее офисы), об одной из тысяч систем, зацикленных на себе. Но прежде всего это роман о человеке, который выглядывает через перегородку в ньюз-руме, чтобы лучше рассмотреть город, страну, мир; вся эта великая и парадоксальная жизнь имеет привкус гипсокартона, а важность ее измеряется единственным критерием: либо она звучит в эфире, либо нет.
Презентация книги состоится в 18:00. Вход свободный.
Павел Вольвач - прозаик, поэт, публицист, один из ведущих современных украинских писателей. Родился в Запорожье, сменил несколько профессий и специальностей. В частности, был слесарем, литейщиком, сантехником, художником-оформителем, продавцом, журналистом-телевизионщиком. От 1999-го живет в Киеве, работая до 2007-го корреспондентом Украинской службы Радио Свобода. Автор 8 поэтических сборников и романа "Кляса", которые стали заметным явлением в современном украинском литпроцессе.
Фрагмент из романа:
Поки всі гості розважалися при столах, Юстин трохи поводив нас по кімнатах трьохповерхового будинку. Стандартному, приблизно, як і в Сенів: дерев'яні сходи, шкіряні фотелі й крісла, чудеса побутової техніки, по холодильнику на кожному поверсі й кілька атлетичних тренажерів. Камін. Помаранчевий прапорець і портрет лідера опозиції, схожого на американського губернатора в кабінеті Колиби. А ще повсюдні фото Юстина з різних куточків світу, де він побував як журналіст. Навіть у туалеті фотографічний Юстин потрясав АКМ-ом з гущі афганських партизанів-моджахедів.
– Взагалі то я працює на ґазету, але раніше, ем-мм, дописував на Ройтерс. Кинув. То є страшно нудне…
– Тягне тебе, Юстине, в гарячі точки, тягне. А де найгарячіше?
– Ем-мм, – щокастий Юстин змовницьки озирнувся по боках. – На кухні. Де Колиба, е-ммм… Тут є…
Ми з Пожинком засиділися довше від усіх гостей. Вже на терасі, з видом на вечірній палісадник з туями, тисом і пеларґоніями, і на шпичасту темніючу далину, перекреслену вогнистою смугою, біля вичахлого барбекю Олекса з Колибою завели українських пісень. Бранка зачудовано слухала. Вона була подругою з Колибою, не просто, як з Весною з Хорватської служби, а доброю подругою, і до українців ставилася з симпатією, а чого ж не ставитися, якщо ми класні, якщо ми є такі, які ми є, щирі й теплі, думалося мені в теплому хмелі, це ж хто переносив недавно сумки жінці, що стояла на перехресті празьких вулиць і розгублено вдивлялася в перехожих (вона, до речі, виявилася чорногоркою), то хто – чехи, німці, італійці з голландцями чи росіяни зі "всємірной атзифчівастью"? – ми переносили, з Пожинком, он як злагоджено гуде низький його бас і Колибин альт, розпадаючись і звиваючись у неймовірні джґути мелодії, що обвивають, несуть, як на хвилях, коштовні слова – ой і не стелися хрещатий барвінку, та й по крутій горі, – зможе ще хто так у світі, то зможе, а ні – то хай просто слухає, змахнувши сльозу під фінал, якщо вона сподобиться йому набігти на вію, – ох і не втішайтесь, злії воріженьки, ви пригодоньці моїй… Чоловік Бранки, датчанин, працював на "Ройтерс" і жив у Парижі. Цілком європейська, бездітна сім'я. Бранка теж доволі помоталася світом, довго жила й навчалася в Америці, володіла п'ятьми чи шістьма мовами й захоплювалася дзен-буддизмом і Кастанедою. І, схоже, знудилася.
2 
4880
Комментарии