Той, хто завжди зі мною

Бог з'явився в моєму житті разом із розбитим блюдцем. Баба Настя поклала на стіл обидві половинки і сказала:

– Боженька тебе насварить.

І вказала очима на ікону, якої я досі не помічав:

– А коли ще таке зробиш – покарає.

Ми дивилися одне на одного: я – пригорнувшись до баби, Боженька – здійнявши правицю. Застерігаючи від подальшого непослуху.

Відтоді Бог не випускав мене з очей. Я і під стіл ховався, і під ліжко, і пірнав під рядно, злетівши горобцем на піч. Марно. Крадькома визирнувши, завжди зустрічав його осудливий погляд.

– Він усе чує і все бачить, – пояснила баба Настя, коли трохи підріс.

– Навіть крізь занавіску? – спитав.

Баба кивнула.

Вона вчила боятися Боженьку. Та він ніколи навіть лозини в руки не взяв. Не кажучи про бабину кропиву. І я боятися його перестав.

З бабиним відходом Бог зник – із кута, де жив серед вишитих рушників, а потім його забули запросити до нової хати. Він перестав за мною стежити. Я, вирушивши у світи, – згадувати його. Аж поки земля під ногами хитнулася бездонним тюменським трясовинням. Там тижнем раніше безслідно зник вертоліт.

"Боже!" – скрикнув я. Бо всі інші лишились у студентському таборі.

Він упізнав мене й почув. Мене огорнув спокій. Роззирнувся й побачив старий кедр. Зрозумів: мені – туди. Визволив праву ногу і поставив на халяву. Потім – ліву. Далі – витягнув із болота чобіт і поклав перед собою.

Так і йшов замощеною мохом прірвою, наче твердю. А він вистеляв переді мною чоботи з жартівливими написами "лівий" і "правий". Дістався кедра, табору, і нікому не сказав про галявину стиглої морошки неподалік, аби не заманила ще кого.

Бог не менше десяти разів підводив мене до межі й пропонував зазирнути. Вказував на марноту існування? Казав: зараз завершиться твій шлях – і з чим підеш? Я не помічав науки. Й обтрусившись, радів: минулося. А якось дозволив собі таке, за що баба Настя неодмінно б відрізала язика, як обіцяла за грубу лайку.

"Я не хочу жити!" – випустив я одного вечора назовні те, що вирувало всередині. Це був відчай, біль, терпіти який було несила. Мій крик не став голосом, але він почув. "Коли?" – струсонуло голову коротке слово. Він цікавився, коли хочу піти. Від цього стало моторошно. Усвідомив, усе може скінчитися просто зараз. І зрозумів: не готовий.

Не знаю, з якої миті Боженька запам'ятав мене. Може, коли я розбудив його, злякавшися світла в пологовому залі. Може – вперше зустрівшись зі мною очима. А може, я розвеселив його, ховаючись під рядном. Та Бог ніколи не полишав мене. Мене, сліпу й нерозумну людську краплину в рукотворному безликому морі суцільного атеїзму.

Що це – вияв милості людині, яка нічим її не заслужила? Віра в наше духовне і душевне здоров'я?

Неправда, буцімто Господь розмовляє тільки з євреями. Просто вони старанно фіксують і осмислюють кожен випадок, а ми, за звичкою, легковажимо. Неправда й те, що одна мова для нього – єлей, а інша – дряпає слух. Господь чує навіть наші мовчання – і світлі, і сповнені болю. Він відгукнеться і коли ми з вами не проспіваємо літургію, а промовчимо її від першого слова до останнього, зібравшись під святим омофором.

Наше прагнення молитися рідною мовою – не від гордині. Це внутрішня потреба. Вона, власне, і робить нас єдиним народом, який вплітає у молитовний вінок біля Вишнього Престолу свої, непо­вторні барви і робить його повноцінним і досконалим

×