Пушкін, а не Шевченко має почуватись у нашій господі козачком

Ми не будемо їх сортувати. У нашій ситуації це буде самогубством. Серед орків, що вторглися в Україну, є люди, котрі виросли на берегах наших річок. Є одружені зі співвіт­чизницями, які досі привозять на літо своїх дітей у колись рідні села. Є просто гуманісти і так звані хороші росіяни. Але вони вдерлися до нас з автоматами й на танках. Дула їхньої зброї димлять від пострілів. Вони – вороги, тому мають бути знищені.

Ми не повинні сортувати священників патріархату, що маскується під українську церкву. Серед них є затяті кирилівці. Когось тримає страх втратити службу. Є прибічники єдиної помісної церкви. Але всі вони опинилися на боці зла. І фігурально, і за фактами підривної діяльності в умовах війни. Москва тисячами вбиває їхніх парафіян, руйнує міста й села разом із монастирями та храмами, а вони прославляють ворога, коригують вогонь його батарей, зберігають його зброю або й самі беруть її до рук. Московський патріархат в Україні має зникнути. Негайно. У всій його повноті. Як структура, що підриває обороноздатність держави, множить смерті українських воїнів.

Ми не маємо часу сортувати московитів, чиїми іменами названі наші міста, вулиці, площі, різноманітні заклади, кому наставили пам'ятників. Пушкіна ми маємо прибрати з людних місць не за імперські переконання чи брехливу "Полтаву". Достоєвського – не за обстоювання права на вбивство як доказ вищості істоти. Російських геніїв використано для агресії проти України. Для витіснення української мови на периферію буття, перетворення на щось вторинне, малозначуще, не обов'язкове для існування. Тож толстиє з сологубами та іже з ними мають зникнути із суспільних очей.

Російська мова грає на наших теренах роль окупанта. Який насамперед палить і забороняє наші книжки й підручники. Переписує дороговкази. Змінює назви міст і сіл на свої – навіть коли вони відрізняються лише однією літерою. Так недавно було в Маріуполі.

Ніхто ні в кого не збирається забирати Пушкіна. Хочете читати "Евгения Онегина" – виписуйте для домашньої бібліо­теки. Як нині читаєте в оригіналі Байрона, Гете і Джойса з Прустом. Хочете мати пам'ятник – купіть бюстик і поставте на рояль. Але у вузах і школах російська класика має вивчатись у світовому контексті й винятково в українських перекладах. Як вивчаються нині Джованні Боккаччо і Гемінґвей у блискучих перекладах вітчизняних майстрів. Пушкін, а не Шевченко має почуватись у нашій господі козачком.

Ми знешкоджуємо коригувальників вогню. Виявляємо посібників, які ставлять мітки для бомбових ударів. Ізолюємо агітаторів і пропагандистів. Вони підривають нашу обороноздатність. І водночас продовжуємо жити у ворожому середовищі з намальованими повсюдно сигнальними мітками.

Хрестимо дітей у чужинській церкві. Мешкаємо на вулиці Некрасова або й Крилова. У містах, названих на честь Кірова та Дзержинського. По книжки ходимо до бібліотек імені Горького. У школі російська класика й далі домінує над вітчизняною. Українська історія викладається за підручниками, надиктованими одвічним ворогом, а новини дізнаємося з кремлівських каналів…

Усі тридцять років незалежності ми жили в соціумі, сформованому ординською імперією. Набирали сили на російськомовному ґрунті з іронічним ставленням до власної культури. Зростали з переконанням вищості болотних орків в усіх сферах буття. І зрештою стали для московитів настільки "одним народом", що, йдучи війною, вони змушені були нашивати білі стрічки. Щоб не сплутати цілі.

Ми загрались у братів. І не залишили часу на сортування.

Усе російське має бути прибране. Без винятку. Засумнівавшись, відклавши рішення на потім, ми знову потонемо в дискусіях.

І лише потім, наростивши м'язи незалежності, зміцнивши національне коріння, вирішимо, хто нам потрібен із нинішніх авторитетів, а хто хай буде там, куди винесли.

×