Є історії, що ніколи не стануть романами, бо то й не історії, а так, лиш відблиски. Вони живуть у вузькому колі людей і зникають разом із тими людьми. Буває, живуть і довше. Я знаю одну таку — їй років сто, тобто я — уже третє покоління носіїв тієї історії.
Отже, недалеко од нас жив такий дід, я його трохи пам"ятаю, якого в нашій сім"ї звали Василь-Зади-Показали. І ось чому. Колись, ще давніше, за тих часів, коли мене не було на світі, він прийшов у гості до нашого діда й розказував одну свою пригоду. Про те, як вони з кимось їхали поїздом і не заплатили, і за це їх кондуктор викинув на ходу з поїзда, десь отут недалеко, між Яготином і Черняхівкою. І вони помстилися тому кондукторові: опустили штани й показали зади вслід поїзду.
Дід вимовляв "ж" замість "з", і виходило:
— Жади покажали!
Він, кажуть, дуже сміявся, коли це розказував. А мій дід, навпаки, сердився. Бо не любив брехунів і шанував точність. І доводив: мовляв, доки ви скотилися з насипу, доки встали на рівні ноги, доки порозстібали штани — де був той поїзд і той кондуктор?!
Він дуже сміявся, коли це розказував
Тоді той дід сердився на мого діда й казав, що поїзд їхав не так щоб швидко, і кондуктор, стерво сукиного сина, встиг побачити те, що вони йому показали.
Мені колись це здавалося веселим. А от що далі живу, тим частіше жалію того діда. Бо він, може, за все своє життя зумів (чи уявляв, що зумів) вчинити подвиг — отак-от красиво комусь помститися. А йому не повірили й не оцінили.
Свого діда я не застав на світі, а того в дитинстві бачив. Потім він помер, а оті його два знаменитих слова в нашій сім"ї продовжували жити. Їх повторювали в тих випадках, коли було вже пізно щось робити й комусь показувати.
А нагоди трапляються не так рідко, щоб про це можна було забути.
5 
1
Коментарі
2