Як утомишся писати літери та згадувати слова, раптом хочеться просто малювати картинки. Знаю, що не вмію, але мало чого не вмієш. Є речі, яких ніколи не вмів, а є ті, що їх вже не можеш робити, і всі вони дуже важливі, й ти їх не вмієш робити, а життя все одно прекрасне, ось у чім чудо.
Недавно хотілося намалювати лиса, який в очереті побачив червоного метелика і зупинився.
Я люблю акварель. Досить однієї фарби, з кількома — складно. Беру світло-коричневу, нею можна малювати і лиса, й очерет — різними тонами. А якщо на руде тло кинути краплю чистої води — буде ніби кульбаба в пуху. Лиш метелик у лівому нижньому кутку — червоний. Картинка — як половина оцієї газети. Лис в очереті — просто згущення фарби.
Я знав цього лиса. Років сорок тому бачив його. Я їхав на велосипеді польовою дорогою, уздовж якої росла густа рогоза, на колір саме така, як мені тепер треба, бо пожухла од перших морозів. І ось метрів за тридцять попереду з долини вискочив лис і потрюхикав дорогою. Я їхав слідом — щоб і не наздогнати, і роздивитись. Він, мабуть, перед цим перебрів калюжу: хвіст обвис, шерсть на пузі злиплася. Скоса озирався на мене через плече, мов хотів сказати: "Ну що ти на мене дивишся? Я сьогодні некрасивий!".
Ну що ти на мене дивишся? Я сьогодні некрасивий!
І досі гірко, що я не міг втішити його якось.
Зрештою він пірнув у рогозу й зник. Бачений сорок років тому, цей лис навіює відчуття сирітства: був майже досяжний і — щез.
Отже, я намалював рогозу, метелика. І згустив фарбу для лиса — рудого на рудому тлі. І зрозумів, що в рогозі сидить хтось інший, живий, але зовсім не він. Зробив ще один штрих: хвіст трубою, як у здивованих котів. Кажуть — схоже. Але ж я знаю, що то не він.
1 
1
Коментарі
2