Учора я бачив церемонію згортання нашого прапора. Давно був готовий, що колись це може статися. А сталось несподівано й не так, як уявляв. Уявляв, що це буде десь на Майдані абощо. А воно — осьдечки.
А було так. Вчора мій юний друг Юрик вилетів з роботи. Бо розтринькав купу казенних грошей на телефонні бесіди з дівчатами. Ті дівчата не мали совісті, а лиш мобільні телефони, от він і попався. І то — марно: коли дівчата дізнавалися, що Юрик велика дитина, вони щезали. Юрика на роботі попередили, щоб більше не дзвонив, і він обіцяв. Та саме тут з"явилася дівчина, яка знала, хто такий Юрик, але не зникла. Юрик забув обіцянку і знов сів на казенний телефон. А вона ж не з нашого міста, і ще гірше — її понесло на два місяці до Праги!
— Ну нащо ти це зробив? Діждався б, поки вона повернеться!
Її понесло на два місяці до Праги
— Я думав не лише про себе?
— А про кого?!
— Про неї. Їй же сумно в Празі. Як уявлю, що вона плаче, а в неї зелені очі!
Він її ніколи не бачив. Це вона йому по телефону казала про очі. Дорого б я дав, щоб побачити, як їй там сумно. А може, й справді. Але з боку Юрика — це той класичний героїзм, коли ти робиш погибельні дурниці, щоб лиш вона не плакала, хоч вона, може, й не плакала. І ось тобі доводиться згортати свій прапор. Та що тепер вдієш?
І Юрик почав збиратися. Колись, як він прийшов сюди, то почепив над своїм столом український прапор. Власне, прапорець, які дають дітям на свято. А тепер Юрик зняв того прапорця. Це не був ритуал. Просто — треба щось робити, кудись подіти руки. Він зняв прапор і почав повільно намотувати полотнище на древко. Дивно, як довго це тривало. Ми мовчали. Я подумав: якщо колись це станеться десь на якомусь Майдані, мені не буде страшно, бо я це вже бачив.
2 
1
Коментарі
6