Дивовижно, скільки дівчат уміщається в одній чоловічій голові. Здається, логічно було б, що вони колись закінчаться. Але все відбувається навпаки.

Спочатку їх, як не дивно, найменше. Одна на твоїй вулиці, ще дві-три в школі. Згадувати ще нема кого. Бо всі вони — ось тут і тепер.

Потім їх стає трохи більше: ті, що є тепер, і ті, що були раніше. Це теж небагато. З роками стає більше, але помалу: одна-дві на рік, а бувають же й зовсім порожні роки. Й ними починаєш дорожити, як в армії — коли нових нема, то по-новому згадуєш давніших. Приємно й зовсім не клопітно. Армія — добрий досвід на той випадок, коли вони всі зовсім закінчаться.

Але саме тут і настає період, про який я хочу розказати: їхнє число враз подвоюється! За рахунок чого? Щоб це пояснити, треба повернутися до початку, коли їх було ще зовсім мало. Тоді хотілося їх просто бачити. Ось приходиш кудись — наче там у тебе якесь діло, треба передати читанку або алгебру. Приходиш, а тієї, яку ти хотів бачити — не видно. Є тільки її мати.

Ну, що, кавалєр, нема твоєї дівки?

— Ну, що, кавалєр, нема твоєї дівки?

Й таке не раз бувало. Скільки отих, перших, дівчат було — стільки й бувало.

Йдеш додому й думаєш: "Іч, ще й сміється, стара зараза!"

Ця картинка десь спересердя зостається в загашниках пам"яті, хоч ніби й забута зовсім. А тепер ось згадується. Й бачиш, що вона, як тепер зрозуміло, зовсім не стара зараза, вона ж була тоді набагато молодша, ніж ти сам тепер.

Береш і починаєш здалеку придивлятися, яка вона — всі вони — були. Твоя сердита пам"ять дещо таки зберегла про них. І коли їх більш-менш вдається згадати — почуваєшся так, наче світ поглибшав і в ньому стало вдвічі більше несподівано зустрінутої радості.

×