Недавно ми поминали одного нашого доброго приятеля. Хтось із нас сказав, що він був унікальним, бо знав усе на світі й геть усе міг пояснити, й умів при тім наполягти на своєму. Тепер таких людей мало, й це погано. Отож, давайте вип"ємо. І ми випили.

Наш приятель справді був таким, як сказано. Якось перед Великоднем ми в нього на кухні цілу ніч гнали самогонку. Він мені тоді пояснив усю квантову механіку без жодного папірця чи формули — так, наче сам її придумав. Іншим разом розтлумачив, як написати геніального вірша, покладаючись лише на продуману теорію. А ще якось — що будь-хто з нас може спокусити будь-кого, хоч принцесу Діану, тоді ще живу. Я був молодшим, для мене це мало актуальність, тому запитав, чому він сам досі всього цього ще не зробив.

Приятель відповів просто й мудро: все можна — і вірші, й принцесу, але чи витримає серце? Адже на такі речі — затрати завжди однакові, знаєш ти теорію чи ні. Якщо серце й витримає, можна враз постаріти — за хвилину на двадцять років. Воно мені треба?

Можна враз постаріти — за хвилину на двадцять років

Тепер його нема — серце зупинилося на ходу. Може, він необережно таки написав геніального вірша. Ніхто не знає.

Але ми поспішили, сказавши, що на світі поменшало упевнених. Щойно це промовили, як до компанії приєднався ще один чоловік, якраз дуже впевнений. Він випив чарку, піймав на льоту якусь фразу й ерудовано розвинув її. Повідав про стервозність різних принцес, а також про речовини, якими користуються спецслужби для легкого отруєння президентів. Усе переконливо, але його обличчя здалося мені підозріло молодим і круглим для такого всезнання. Захотілося вийти на кухню, де ми ото колись гнали самогон, і курити там, аж поки всі не розійдуться.

×