Салатовий танк

 

Чого ми лиш не обіцяємо собі й людям! Мою першу любов звали, припустімо, Люба. Я був у п"ятому класі, вона в третьому. І от якось вона каже:

— Я, коли виросту, не заводитиму собі цицьок! Бо ото так противно, коли біжиш, а вони теліпаються!

Вона сказала це так рішуче, серйозно й переконливо, що мені й досі сумно, як згадаю. Бо я тоді вперше уявив собі майбутнє, й воно намалювалося безрадісним, мов після війни.

І що ж? Вона, слава Богу, не дотримала слова. А навіть дуже навпаки. Правда, вся радість дісталася не мені, іншому. А він, мабуть, про ту її обіцянку нічого не знав, а тому не зрадів.

Після школи я бачив її всього раз — здається, невеселою. Діло було мимохідь, на вокзалі. Я тоді саме розлучився з першою жінкою, й Люба сказала:

Дурна, де вона візьме такого, як ти

— Дурна, де вона візьме такого, як ти! Нічого, кращу собі знайдеш!

О, вона знову говорила про те, чого не могла знати. Тобто я справді хороший хлопець, але ж вона так і не встигла дізнатися про це зблизька! Однак промовила це так само серйозно, як оту свою обіцянку в третьому класі. Втім, цього разу вона не дуже помилилася.

Вона живе в маленькому провінційному місті, тихому й спокійному, де їй не доводиться бігати. Ну й добре, бо це, як нам відомо, було б їй "противно". Я б оце привітав її з Новим роком чи Різдвом, але не знаю адреси. Знаю тільки, що в центрі того міста стоїть старий танк ніжного ясно-салатового кольору.

×