З дідами якось не складається поговорити так, як би годилося. Доки ти малий, вони тобі не все розказують, бо ти ще дурний і не все зрозумієш. А коли ти вже такий, які вони були раніше, все стає навпаки, і вже ти їм не все можеш розказати.
Виходить, коли ми з ними найближчі, то якраз найменше здатні ділитися досвідом.
Один із них якось трохи випив і заплакав.
— Чого ви, діду?
— Бо як я був молодий, мене дівчата не любили!
Ну, оце вам здрастуйте. А кого вони любили саме тоді, коли найбільше хочеться?
Я йому про це міг би багато розказати, а чи поможе? Мабуть, хай собі думає, що йому одному в світі отак не пощастило. Хоч якби все сталося інакше, то хтозна, чи воно вийшло б на краще. От у мене раз колись було: все вдавалося легко, весело, я все міг, я був герой і молодець. А вона й каже:
Як я був молодий, мене дівчата не любили
— Отут тобі краще й зупинитися, не треба, щоб у нас усе-все було.
— Чого це?
— Бо ти мене потім довго не забудеш і буде тобі тяжко.
Я урочисто пообіцяв забути її одразу, як тільки вона звідси піде. І, мабуть, переконав. Бо кажу ж, що я того дня був страшенно переконливий, просто чудовий.
Мабуть, краще б я був тоді хоч трохи не такий красномовний. Бо вона таки знала, про що казала: потім було справді тяжко.
Але я стримав слово й ні разу їй про себе не нагадав. Не впевнений, чи вона повірила, що я справді такий кріпкий, аж залізний. Вона була розумна й хотіла мені добра. А я зумів, крім добра, одержати ще й те, за чим потім дід плакав. Не жалкував ні разу, але знаю, що хоч так, хоч так, а потім буде сумно.
Так хіба ж дідові про це розкажеш? Не повірить — в їхньому віці, як і в дитинстві, не віриться в правильні, перевірені досвідом слова.
1 
1
Коментарі
7