Коли прокидаєшся рано, в незвичний для себе час, то не одразу пригадуєш, хто ти є. Ось я недавно прокинувся так. Вештаюсь по хаті. Чую — нога болить. Ага, це та, яку мені прострелено на Фінській війні. Е, ні, на Фінській — це мій дядько Сашко був. І йому там ногу прострелено. Він лежав на снігу. Його знайшов дядько Ілько й порятував, а нога потім завжди боліла на зиму. А тепер їх обох уже нема, тих дядьків.

А в Ілька була дочка, моя однокласниця, про яку я чогось регулярно згадую. А чого? Бо в неї був геніальний бюст. Отож я її все життя згадую, за винятком однієї клопітної зими, ще в юності, коли далеко від дому, в Білорусії, в місті Могильові, пережив бурхливу нерозділену любов. І в мене тоді була така відчайдушна фраєрська звичка — я запросто їв лимони, як ото їдять яблука. А я — лимони, й при цьому жоден м'яз не здригався на моєму суворому (і дурному, думаю я тепер) обличчі. Ось воно, зі мною. Воно тепер морщиться не лише від лимонів, а й просто так. Але ось воно, тут, при мені.

Я запросто їв лимони, як ото їдять яблука

І я нарешті остаточно пригадую, хто я такий є. Та чому все воно пригадалося саме отаким шляхом — через Фінляндію і Білорусь? А тому, що то країни північні, а зараз пізня осінь, і холодно. "Бо ж осінь!" — як казав один мій знайомий. Замість того, щоб сказати по-людськи: "Дак осінь же ж, понімаєш...", — він висловлювався ото так вишукано-літературно.

Тепер він живе у Детройті. Бо ж осінь, трясця його матері.

×