Михайло Коцюбинський — класний письменник. Одначе у мене немає його книжок. І ніколи не було. Їх іноді не вистачає — а от нема. Читав їх — а так і не завів у хаті жодної. Ні, є дві, але це не література, а листи — до жінки й полюбовниці. Тепер усе видано — два томи окремо, хоч він це писав паралельно, часто в один і той же день.

Чому в мене саме ці книжки, а не щось інше?

Можливо, річ у тім, що колись мене навіки вразило його оповідання "Маленький грішник". Про те, як хлопчик Дмитрик, забувши все на світі, гуляє собі по вулицях, і день йому здається довгим, а тим часом вдома вмирає його мама.

Мені дуже не подобалося, що автор звідкись точно й безжально знає: Дмитрик — це також і я.

От і тримаю тепер те листування в себе — наче й сам щось таке знаю про нього.

Я так боявся повторити гріх Дмитрика — що зрештою не повторив його.

Тим часом удома вмирає його мама

А потім настали такі часи, що цього вже можна було не боятися.

Але нікуди не подівся той самий відчай — відчай моєї відсутності там, де я повинен бути, а мене там нема. Зараз це, мабуть, трапляється навіть частіше, ніж за тих років, коли я ризикував стати Дмитриком. Гріх той самий — день тобі здається довгим, а він не такий. От ще недавно бузок цвів — та й одцвів якось майже без мене. Або ось горох — я не вгледів, як він постарів, став твердим і несолодким. А ще цього літа сталася зовсім тривожна річ. Усе життя роблю пищики зі стручка жовтої акації — доки стручки ще м"які й зелені. Зробив пищика, хоч один раз пропищав — і живи далі цілий рік. І цього літа здавалося — устигну. Бо діла повно — то одне, то друге. І от підходжу до акації — а стручки вже на пищики не годяться. І так мені на душі — наче здуру Різдво пропустив.

×