Я часом хочу постаріти — швидко, враз, щоб остаточно позбутися претензій до дійсності й до самого себе. Щоб якесь звичне для ще не старої людини запитання (приміром, "Ти мене любиш?") здавалося смішним і недоречним навіть мені самому.

Зрештою, як постарію, досить і того, що мене тоді любитимуть коти, зайці й пташки. Вони знатимуть, що я не наздожену й не зловлю їх, як колись. Тому сидітимуть близько й даватимуть себе роздивитися. На мене безбоязно сідатиме метелик Адмірал — з розкішним чорним крилом і червоним лампасом на ньому.

Колись це таки станеться, але краще, щоб ураз — без отого переходу, коли ще нічого не сталося, а ти раптом помічаєш, що вже трохи не той, що вчора, й вже не будеш таким.

Мене тоді любитимуть коти, зайці й пташки

Тому мені здається, що я, як ніхто, зрозумів Зідана — кілька днів тому, в фіналі світового чемпіонату з футболу, коли він, мов бик, головою звалив на газон Матерацці. Кажуть, що Зідан не мав на це права в ту вирішальну мить, яке б слово не сказав йому Матерацці. А я гадаю, що слово там ні при чім. Усе сталось би так само, якби навіть Матерацці привітав його із закінченням чемпіонату — справді, там до кінця основного часу лишалося кілька хвилин. А людині буває краще не нагадувати про кінець основного часу! Бо вона стоїть на вершині, з якої добре видно спуск з іншого боку гори.

Власне, перший абзац оцього тексту я прочитав на лиці Зідана, коли його показали крупним планом після того удару. Там усе це було написано: про зайців, пташок і метелика. Й ще там було написано: "О Аллах всемилостивий і всемогутній! Я бачу дорогу з гори, й у мене ще є сили на те, щоб робити дурниці, яких я вже не зроблю завтра!".

×