Одна шістдесят четверта

 

У дитинстві я хотів бути орнітологом. Потім це забулося, як і багато що, коли довше поживеш на світі.

А оце їхав у метро від Шулявки до Хрещатика й дивився на дівчину коло дверей навпроти. У неї кепка з великим козирком. Під ним карі великі очі. Вилиці — такі називають половецькими. А далі — ота неймовірна, видовжено-вузька фігура, коли вам робиться цікаво: де там об"єм? Там же самі лінії! Об"єм точно є, але вловимий не одразу. Саме це й хвилює.

Я так уважно розглядав її, що вона показала мені язика. Це була станція Університет.

Дівчата вже так давно не показували мені язика, що я геть забув, як це буває. Забув — майже як орнітологію.

А вона після цього напіводвернулася і смішно примружила очі й носа. Її усмішку я побачив у профіль. Було видно зуби — не всі, але багато. І навіть трохи язик — він не встиг сховатися. Все це здавалося чудовим, бо дивним чином свідчило саме про об"єм, про його невидиму раніше глибину.

Вона показала мені язика

І я згадав! Я раптом враз згадав, що хотів колись бути орнітологом! У мене тоді жив великий ручний чорний грак. Коли я розмовляв із ним або сміявся, він уважно дивився мені в зуби. А потім — р-раз — непомітно й стрімко хапав мене дзьобом за язик. Це було зовсім не боляче, а схоже на поцілунок, миттєвий, на одну шістдесят четверту тривалості музичної ноти.

От як він умів, той грак. І я тепер дуже хотів так уміти, коли побачив вологий профіль цієї усмішки. Я тепер хотів стати тим граком.

Але він щось швидко тоді здох.

Можливо, ті, хто вміє робити подібні речі, не живуть довго. А може й ні, не знаю. Бо я ж так і не став орнітологом.

×