Кілька останніх тижнів я провів у такому місці, де не треба ні про що дбати, окрім різних самообмежень. Це чимось нагадувало армію, де я колись був щасливий. В армії відчуваєш дивну річ: коли щось не можна, то дуже цього хочеш і думаєш, що ось, як вийдеш звідси, у тебе одразу буде багато того, чого немає тут - дівчат, лимонаду… ну всього. Ото й є щастя - думати про це. Там, де я був останні кілька тижнів, цікаво було спостерігати за людьми, які цього не пережили. В цьому закладі за столиками в їдальні ми сиділи по четверо. Меню навіть скромніше, аніж в армії з часів моєї юності. Сидимо так: троє чоловіків різного ступеня травмованості й одна стара пані, жвавенька на вигляд. У неї нібито "стіл №9", а у нас без назви. Різниця в тім, що до раціону №9 "не положено" булочку на вечерю. Тож нас четверо, а булочок у вазі посеред столу три. Стара пані щоразу любовно оглядає булочки й хвалить їх. Вони гарні, рум'яні, спечені десь явно за межами цієї установи, бо тут усе таке перетерте, аж важко вгадати, з чого воно.
І ось одного разу нас стало троє: стара пані, я і якийсь новий чоловік виразно азіатського типу, може, киргиз. А місце четвертого - порожнє. Одначе булочок як і раніше - три. Той новий чоловік - великий, він міг запросто з'їсти й дві булочки! А спитати його про це незручно. Отож стара пані спитала нейтрально:
- Скажіть, будь ласка, як ваше прізвище?
Він усміхнувся й назвався Івановим. Вона зиркнула на папірчик під вазочкою, де записані всі ми, й сказала:
- А нема тут такого прізвища!
Киргиз озвався несподівано добродушним полтавським басом:
- Та їжте, бабушка, тую булочку самі!
Відкланявся й пішов собі.
А вона подивилася на мене щасливими очима й сказала:
- Тепер ви можете взяти собі обидві булочки!
Що я й зробив, щоб не розчарувати її.
2 
1
Коментарі
10