Нещодавно телефонував один дід, земляк. Йому вставили око. Точніше, кришталик. На радощах дід розказує: де це робили, скільки заплатив, як звали лікаря і медсестер, і що тепер треба берегтися. Бо он одна женщина не береглася, носила сало, як кололи свиню, і кришталик почав погано бачити.
Раптом питає, чи чув я, що помер Вадим такий-то й чи знав я покійного. Так, знав, він трохи старший за мене. А дід його згадав, бо Вадим — син нашого шкільного вчителя історії, а в того вчителя було вставне скляне око. Дивно, обоє його очей, скляне і справжнє, були однаково насмішкуваті. Ми його дуже боялися. Особливо дівчата. От одна виходить до дошки й починає:
— Олександр Македонський та його військО…
— Що?! — очі історика стають зовсім круглі.
— Військо… — каже вона, знову з наголосом на "о".
Він дивиться на неї довго й мовчки. Вона густо червоніє. У його обох очах читається: ти, отака здорова дівка, тобі заміж пора, а ти?!
Ми його дуже боялися, особливо дівчата
Він сам, нормальний сільський дядько, я тепер розумію, вважав свій предмет смішним, а то й непристойним. Й із притиском вимовляв усі не наші слова. Через те "патриції" й "плебеї" в його устах звучали однаково презирливо. Його ставлення до історії по суті мало чим відрізнялося від нашого. Ми це не вміли собі пояснити й не розуміли, що любимо його, а нам здавалося — не любимо. Усі знали: його скляне око ліве. Кажуть, серед наших хлопців були такі герої, що показували йому дулю з лівого боку. Показували якось так, що цю дулю ніхто не бачив. Хоч усі в неї вірили.
Його давно нема. А це ось не стало і його сина, який дивним чином був схожий на римського патриція.
Коментарі
5