Вже майже тиждень я кажу собі: нащо тобі тії вовки, не думай про них, думай про щось інше, про що легше розказати.

Клопіт не в тім, що про цих вовків тяжко думати. Якраз ні, думається без зусиль, ті вовки з'являються в думках самі собою, що не робив би і чим не була б зайнята голова. Знаю, що це триватиме недовго, й важливо зафіксувати цю картинку — якось так, щоб вона не розтягнулася на велике кіно, а вмістилася на долоні. А вона не вміщається.

Моя сестра, як щось надумає, то зробить по-своєму

А почалося все ось як. Тиждень тому сестра розказала мені по телефону, поміж іншим, що якось іще весною вона з онуком була в моїх краях. Вони їхали на велосипедах і надумали повертатися додому не тудою, кудою приїхали, через Яготин, а довшою дорогою, через Лозовий Яр. Як каже один мій знайомий, поїдемо прямо чи з пригодами? Отак і вони поїхали. Тією дорогою, хоч і без пригод, цікавіше їхати, краєвиди там різноманітніші. Ну, рушили вони, а ще до того, як вибралися на трасу, зустріли мого старого шкільного друга Володьку, що живе над ставком. Трохи поговорили, і він сказав, що тією дорогою тепер краще не їздити, бо в полях розвелося вовків до гибелі. Він часто чує ночами, як вони виють десь під Лозовим Яром. Але моя сестра, як щось надумає, то зробить по-своєму, і вони таки поїхали й добралися без пригод.

Оце й уся історія, а я про неї й досі думаю. Бо хотів би там бути, коли вони зустріли Володьку. Ми з ним колись, на лижах і пішки, не раз обійшли ті поля, де тепер багато вовків. Тоді були тільки зайці, зрідка лисиця. Нам тих вовків дуже не вистачало для повноти вражень. Потім Володька служив в армії за Полярним колом і писав звідти — мені й сестрі, оцій, що любить їздити польовими дорогами. А потім якось ми все життя жили нарізно. А в цій історії ніби знов стали всі разом.

×