За свій вік я зарізав чимало курей. Діло звичне, й не було б про що говорити, якби не один півень, до смерті якого я був причетний непрямо — і саме це чогось тяжко. І згадувати дуже не люблю, а само згадується.
Я служив тоді в театрі й вірив, що мистецтво вимагає жертв. Може, так воно й є, але ж хіба знаєш, чи витримаєш ти сам ту жертву, яку приносиш?
Отже, нам для одного спектаклю знадобився півень. Він, по ходу дії, мусив приснитися головному героєві в страшному сні. От раптом у руках актора звідкись з"явився й стрепенувся півень, а далі драма рухається до катастрофи.
Півень, такий, як треба, був у хазяйстві моєї матері. Я поїхав і випросив його. Зовсім не можу згадати, як їхав із ним 120 кілометрів до Києва. Може, ті кілька годин дороги були якраз такими, про які знаєш, що не хотів би їх пережити вдруге. Бо ще все можна повернути назад — а ти все одно їдеш уперед. Ось чому це витіснилося з пам"яті.
Ми якось не подумали, де півень житиме. У театрі місця не було. А я ще тоді жив без квартири. Ми все вирішили просто: віддали півня одному чоловікові, і той зробив опудало, а тушку взяв собі за роботу.
Сумно йому самому, без курочок
Спектакль удався дуже добре. В головній ролі був чудовий актор, в його руках навіть мертвий півень справляв потрібне враження.
Гірше, що я не міг признатися матері в усьому. Коли приїжджав додому, розказував, як живе півень, що їсть і як співає ночами в порожньому театрі.
— Сумно йому самому, без курочок, — казала мати.
Це було найважче витримати. Й одного разу я сказав, що півень загинув під час монтування декорацій. І нам обом наче полегшало. Хоч, як бачу тепер, ненадовго. Може, гріх у тім, що я віддав його в чужі руки — а треба було все зробити самому. І тоді було б… не знаю, чи легше, але хоча б так, як завжди, коли ріжеш півня.
2 
1
Коментарі
16