Механізм забуття

 

Колись давно був один хороший день, і я його записав, щоб не забути. Мені йшов 16 рік, і я ще не знав, що забувається якраз те, що записано.

Той день, точніше доба — з вечора до вечора — вмістив у себе багато всього.

Стояв початок липня, а стемніло рано, бо наближалася гроза. З боку Яготина гриміло, і ми з Василем, молодшим двоюрідним братом, який у нас гостював, носили рядном сіно, щоб не намокло. Носили бігом, й катали в рядні сусідського малого хлопчика. Його біла голова виглядала з рядна й він кричав "Ще!"

Потім була горобина ніч, і не спалося — не од страху, а просто хотілося це довго бачити.

Уранці сяяло сонце, ми з Василем збирали вишні на вареники, їздили на велосипеді по горох і ходили купатися. За городами коло річки зустріли смішну дівчинку, підстрижену під горщик, у майці, синій од шовковиць. Дівчинці було років 4. Узяли її з собою, вона купалася в майці. Сказала, що любить мене й коли виросте, вийде за мене заміж, і в нас буде троє дітей.

Заміж вона, здається, не виходила

Коли повернулися додому, застали Василевих батьків. Вони приїхали забирати його. Василь ураз заплакав рясними сльозами, бо хотів ще побути тут.

Того дня все серйозне здавалося очевидним, але водночас далеким — і нічна гроза над хатою, й ота дівчинка, якій, щоб вийти за мене, треба ще прожити більше 10 літ — цифра, інтригуюче нереальна.

Отож, я записав усе це того вечора, щоб не забути. А оце знайшов запис і бачу, що все воно ні разу відтоді не згадувалося. Бо якось після того час пішов невловимо швидко. Я ніколи більш не бачив, щоб Василь плакав, він мене ніби обігнав і став старшим за мене, так, як і хлопчик, що ми його катали в рядні перед грозою. Та й дівчинка теж. Вона тепер начальник жеку, заміж, здається, не виходила, а дітей у неї не троє, а одне.

×